24 серпня 1991 року – кожну мить цього дня – я памʼятаю, ніби сьогодні. Й продовжую вважати, що мені неймовірно пощастило, що цього незвичайного дня я опинився в Києві, у залі засідань Верховної Ради Української РСР, яка просто на наших очах перетворилася на парламент незалежної України.
І тут йдеться не тільки про долю самої Української держави, яку тоді було проголошено. Це і про мою власну долю також. Адже зовсім необовʼязково я мав бути цього дня саме в українській столиці. Я тоді працював у Москві, епіцентр політичних подій, до яких була прикута увага всього світу, у серпні 1991 року був саме там, спочатку всім здавалося що путчисти з ГКЧП остаточно поклали край суперечливим горбачовським реформам, потім всі співчували захисникам Білого дому…
Українська незалежність, остаточна відмова від спільної державності з росіянами означали загибель проєкту, який існував до встановлення комуністичного режиму
Але 24 серпня 1991 року вектор історії змістився саме в український бік – хоча і в Росії, і у світі були настільки заклопотані подіями у Москві, що спочатку цього просто не помітили. Мій текст про проголошення незалежності України, який я підготував для московської «Независимой газеты», був надрукований на другій шпальті цього популярного тоді видання.
Чому на другій, а не на першій шпальті? Тому що на першій розповідалося про заборону російським президентом Борисом Єльциним Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС). І моїм колегам це рішення здавалося набагато більш епохальною подією, ніж українська незалежність. А дарма! Я й тоді, і зараз вважаю таку систему пріоритетів грубою помилкою – й зовсім не тільки редакційною. Це, якщо хочете, системна державна і національна помилка Росії.
Звісно, крах комуністичного режиму і заборона компартії – важлива подія з огляду на весь той масив злочинів, який був здійснений більшовиками на території Радянської Росії та окупованих нею держав. Але українська незалежність, остаточна відмова від спільної державності з росіянами означали загибель проєкту, який існував до встановлення комуністичного режиму – й, до речі, намагається відновитися і після його повалення.
Росіяни остаточно й надовго застрягли у минулому
Українці 24 серпня 1991 року свій вибір зробили. І це був вибір майбутнього. А росіяни остаточно й надовго застрягли у минулому. Вже за кілька років ностальгія за втраченою удаваною величчю стала головним мотивом російського політичного й громадського життя. Почалися війни на пострадянському просторі і у самій Росії.
Війна. 2014 і 2022 роки
У 2014 році Росія вперше з часів Другої світової війни зруйнувала міжнародне право й заявила про анексію чужої – української території. А у 2022 році почала велику війну з Україною. І це ж не про комунізм, правда? Це про постійну боротьбу з самою ідеєю незалежності і суверенітету – ідеєю, яка 24 серпня 1991 року стала головним цивілізаційним стрижнем не тільки української, але й російської історії. Ідеєю, яку українці намагаються захистити, а росіяни – згубити.
Буквально відразу після проголошення незалежності, тінь великої війни вималювалася на обрії нашого майбутнього
Але вже за три дні, 27 серпня, було оприлюднено заяву прессекретаря президента Росії, у якій Павло Вощанов від імені Бориса Єльцина наголошував, що «Російська Федерація не ставить під сумнів конституційне право кожної держави та народу на самовизначення. Проте існує проблема кордонів, неврегульованість якої можлива і допустима лише за наявності закріплених відповідним договором союзницьких відносин. У разі його припинення РРФСР залишає у себе право порушити питання перегляду кордонів». Наступного дня Вощанов зустрівся із журналістами, які прямо запитали його, які країни він мав на увазі і чи дійсно Росія збирається воювати за території.
Прессекретар російського президента пояснив, що говорив про Україну і Казахстан. І зазначив: «Якщо ці республіки увійдуть до складу союзу з Росією, то проблеми немає. Але якщо вони виходять, ми повинні потурбуватися про населення, яке там живе, і не забувати, що ці землі були освоєні росіянами. Росія навряд чи погодиться віддати їх так легко».
Саме цього дня, буквально відразу після проголошення незалежності, тінь великої війни вималювалася на обрії нашого майбутнього. Будемо відвертими – ані тоді, ані у наступні роки ніхто з лідерів сусідньої країни своїх реальних намірів від нас не приховував. Що ж, незалежність ще довго – і зовсім не один день і не один рік – продовжувала залишатися для нас святом, хоча мала сприйматися насамперед як випробування і виклик.
