29 січня 2018 року Президент Петро Порошенко присвоїв Військовому інституту телекомунікацій та інформатизації почесне найменування "імені Героїв Крут". Це стало ще однією віхою у довгій та праведній справі вшанування пам’яті українських героїв. А справою цією до 2014-го майже ніхто цілеспрямовано не опікувався.
Так, звісно, був Віктор Ющенко, який свого часу намагався пролити світло на сторінки української історії. Але він виявився одним у полі воїном – ані нардепи від «патріотичних сил», ані власне оточення не надто допомагали йому. Ввів до суспільного дискурсу Голодомор – і на тому вже спасибі. Справжня робота з відновлення української національної пам’яті почалася саме за часів Порошенка, з початком російської навали. Тоді мільйони вчорашніх малоросів усвідомили себе українцями (на жаль, багато хто не усвідомив досі, але це окрема сумна тема для розмови), і почали шукати себе в історичному вимірі. Чимало людей захопились українською культурою та історією, безліч громадян перейшли з принципових міркувань на українську мову, віддали перевагу українській церкві, тощо. Мудра влада за таких обставин підтримує прагнення нації до самоусвідомлення, і знаходить для неї приклади героїзму та самовідданості, зразки тих, «з кого життя будувати». Українська влада того часу, власне, так і зробила.
Колись, класі у п’ятому чи шостому, битва під Крутами промайнула перед моїм оком одним з чергових параграфів у підручнику історії (російськомовному, що іронічно). Мабуть, лише тому запам’яталася, що автор підручника навів рядок з пісні – тієї, що «Триста катів на одного, На студента молодого». Але чомусь забувається її початок: «Під Києвом, під Крутами, Був бій тяжкий з мо…лями». З точки зору «політкоректності» того часу писати таке було не можна: ми ж з тими, на букву «м», угоди про дружбу укладаємо, тому призначимо ворогами не їх, а абстрактних більшовиків. А більшовиків давно немає, тому й тема боротьби з ними не надто цікава. Отака дурна логіка панувала в головах українських ідеологів та освітян багато десятиліть. А тепер уявить собі, який шар криги в мізках населення довелося розтопити українським лідерам на чолі з Петром Порошенком, щоб люди хоча б зрозуміли, що то була за битва. Щоб уявили собі, як це: коли ти, курсант, що не встиг довчитись, ідеш з кількома сотнями товаришів наперекір величезній армії вторгнення. На вірну загибель. Добровільно. З піснею та молитвою.
Героям Крут ніхто не присилав чотири повістки. Вони не шукали миру в очах Леніна й Троцького. Вони просто взяли до рук гвинтівки й пішли у безнадійний бій ще однієї російсько-української війни. Сто років прогуло – а нічого не міняється: знову орда пре з північного сходу, і знову кращі з українців стають на її шляху. Тільки сьогодні ворогу не взяти нас голими руками. І ніякі ухилянти й совки у владних кріслах не завадять громадянам боронити свій дім. Уроки історії вивчені.
