29 січня 2018 року Президент присвоїв ВІТІ почесне найменування "імені Героїв Крут"

29 січня 2018 року Президент Петро Порошенко присвоїв Військовому інституту телекомунікацій та інформатизації почесне найменування "імені Героїв Крут". Це стало ще однією віхою у довгій та праведній справі вшанування пам’яті українських героїв. А справою цією до 2014-го майже ніхто цілеспрямовано не опікувався.

Так, звісно, був Віктор Ющенко, який свого часу намагався пролити світло на сторінки української історії. Але він виявився одним у полі воїном – ані нардепи від «патріотичних сил», ані власне оточення не надто допомагали йому. Ввів до суспільного дискурсу Голодомор – і на тому вже спасибі. Справжня робота з відновлення української національної пам’яті почалася саме за часів Порошенка, з початком російської навали. Тоді мільйони вчорашніх малоросів усвідомили себе українцями (на жаль, багато хто не усвідомив досі, але це окрема сумна тема для розмови), і почали шукати себе в історичному вимірі. Чимало людей захопились українською культурою та історією, безліч громадян перейшли з принципових міркувань на українську мову, віддали перевагу українській церкві, тощо. Мудра влада за таких обставин підтримує прагнення нації до самоусвідомлення, і знаходить для неї приклади героїзму та самовідданості, зразки тих, «з кого життя будувати». Українська влада того часу, власне, так і зробила.

Колись, класі у п’ятому чи шостому, битва під Крутами промайнула перед моїм оком одним з чергових параграфів у підручнику історії (російськомовному, що іронічно). Мабуть, лише тому запам’яталася, що автор підручника навів рядок з пісні – тієї, що «Триста катів на одного, На студента молодого». Але чомусь забувається її початок: «Під Києвом, під Крутами, Був бій тяжкий з мо…лями». З точки зору «політкоректності» того часу писати таке було не можна: ми ж з тими, на букву «м», угоди про дружбу укладаємо, тому призначимо ворогами не їх, а абстрактних більшовиків. А більшовиків давно немає, тому й тема боротьби з ними не надто цікава. Отака дурна логіка панувала в головах українських ідеологів та освітян багато десятиліть. А тепер уявить собі, який шар криги в мізках населення довелося розтопити українським лідерам на чолі з Петром Порошенком, щоб люди хоча б зрозуміли, що то була за битва. Щоб уявили собі, як це: коли ти, курсант, що не встиг довчитись, ідеш з кількома сотнями товаришів наперекір величезній армії вторгнення. На вірну загибель. Добровільно. З піснею та молитвою.

Героям Крут ніхто не присилав чотири повістки. Вони не шукали миру в очах Леніна й Троцького. Вони просто взяли до рук гвинтівки й пішли у безнадійний бій ще однієї російсько-української війни. Сто років прогуло – а нічого не міняється: знову орда пре з північного сходу, і знову кращі з українців стають на її шляху. Тільки сьогодні ворогу не взяти нас голими руками. І ніякі ухилянти й совки у владних кріслах не завадять громадянам боронити свій дім. Уроки історії вивчені.