З 2015 року цей населений пункт знаходився де-юре в «сірій» зоні, між позиціями українців та росіян. Проте ворожі ДРГ, та й не тільки, хазяйнували в ньому, як хотіли, а місцеві мешканці були безправними заручниками. Також просування українських сил стало своєрідною відповіддю на загострення в Авдіївці: якщо бойовики мали нахабство лишати українське місто без світла та вбивати мирних жителів, наші військові взяли на себе сміливість цих жителів захистити.
Вороги всіляко намагалися спровокувати українських вояків на загострення: вдень село прострілювали снайпери, вночі «непокоячий вогонь» вели кулеметники. Проте наші бійці на провокації не зважали, укріплюючи свої позиції, та допомагаючи місцевим. Бо саме ЗСУ стали головною надією для людей, які, «завдяки» пануванню сепаратистів, лишилися навіть без електрики.
В ті часи ніхто з керівників нашої держави не ставив під сумнів: окуповані території треба звільняти й повертати під український суверенітет. Так, існували ще з 2014-го Мінські угоди, які передбачали якийсь «особливий статус» для звільнених територій. Та «статус» той повинен був працювати виключно в межах єдиної незалежної України – там, де діє українська Конституція, українські закони, а кордон боронять українські прикордонники. І, коли росіяни почали наполягати на, на хвилиночку, переформатуванні всієї держави під ОРДЛО, а їхні маріонетки вимагати «дипломатичного визнання» й ще Маріуполь зі Слов’янськом їм подарувати – Україна зітхнула, знизала плечима, й почала боронити свою незалежність доступними способами. Звісно, у повній відповідності до угоди про припинення вогню. Бо, наприклад, та ж Новоалександрівка перейшла під наш контроль без єдиного пострілу (з нашого боку, принаймні).
З літа 2019-го, коли керівництво України змінилося, не було звільнено ані метру української землі. Ба більше: з волі Банкової ЗСУ відступили у деяких місцях. Відступили з підготовлених позицій мало не в голий степ. Відступили – а на полишені позиції майже одразу зайшли проросійські бойовики. Бо договір з Росією, як відомо, не вартий паперу, на якому він написаний. А чого вартий верховний головнокомандувач, що віддає українську землю добровільно – нехай вирішують громадяни.
