Ще раз про історичні та культурні традиції.
1. Протягом останніх 370 років з невеликими перервами наша земля, крім частини західних територій, залишалася окупованою російською імперією, радянським союзом, російською федерацією. Звісно, в цей період топоніми, культурні та історичні пам‘ятки, пов‘язані з усім українським, викорінювалися та спотворювалися, з російським – штучно насаджувалися і поширювалися. Сотні вулиць Пушкіна, Гагаріна, Толстого; сотні парків Горького, вищих навчальних закладів, бібліотек Чайковського, Чехова, Достоєвського, Маяковського та інших офіційних символів «русского мира»; пам’ятників, меморіальних дощок радянських військових захопили весь публічний простір України та інших захоплених росіянами в різні роки сусідніх держав.
2. Частина народів - асимільовані навічно. Вони втратили власну подобу, всі ознаки національної ідентичності, культуру та історію. Частина пручається досі - башкири, татари, тувинці, якути, дагестанці, окрема ситуація з сьогоднішньою внутрішньою окупацією чеченцями Росії у відповідь на окупацію Росією Чечні. Частина держав, завдяки статусу союзних республік, отримала незалежність у 1991. Радянський Союз не згинув в одну мить, від вигризав частини з живих організмів цих держав – Придністров’я, Абхазію, Південну Осетію; підпалив на багато десятиліть Карабах; створив напруженість у Центральній Азії. До 2014, маючи надію знову загарбати всю Україну через колабораціонізм її еліт та застосування енергетичного та економічного шантажу, цей звір не торкався тільки тіла української держави. Нам намагалися розповідати, що ми «один народ», адже Шевченка та Хмельницького підняли на щити ще за сталінських часів на теренах всього радянського союзу, вмовляли не пручатися, не згадувати про тих, хто не влаштовував влаштовують росію в нашій історії, - Шухевича, Мазепу, Виговського, Сагайдачного. Вони казали, що нам треба забути про боротьбу та повернути на наші площі пам‘ятники катам, загарбникам, колонізаторам, а те, що залишилося, або було помилково чи підступно поновлено в останні десятиліття, - законсервувати.
3. Днями було демонтовано пам‘ятник російській імператриці Катерині, яка, мабуть, досягла найбільших успіхів у розширенні території власної держави на Кавказ, Південь і Захід України. Знищувала вільнодумство у своїй та сусідніх державах, які поступово прибирала до рук, одночасно намагаючись бути символом толерантності в Європі та мати репутацію інтелектуалки-співрозмовниці французьких філософів-революціонерів. Цей пам‘ятник не є історичною пам’яткою, його було встановлено в 2007 році. Такий собі класичний «новодєл». Так, Одесу створили у тому числі й ті троє, фігури яких підпирали пам‘ятник під назвою «Засновникам Одеси», але треба розуміти, що місто виникло не на порожньому місці, а було розвинуто російською імперією на місці турецького, а до того - татарського, слов‘янського, литовського чи то Хаджибея, чи то Кацюбея. Також треба розуміти, що багатонаціональність та особливий економічний режим, який намагнітив це місце і привабив сюди сотні тисяч авантюристів та шукачів легких грошей, завжди були частиною бренду «вільного міста», яке вже з середини XIX століття стало поперек горла російським чиновникам, а за радянських часів стало тригером ненависті чиновників та вертухаїв до одеситів.
«Одеський міф», який десятиліттями створювався в країні, - це історія про інакшість, за яку катували та переслідували. Зараз намагання російської пропаганди протиставити цю одеську інакшість українській анархічній ідентичності цілковито провалилися. Одесити з перших днів війни зрозуміли, що ворог прагне відібрати саме їхню волю в першу чергу і об‘єдналися для захисту міста від чергового загарбника (далеко не першого за останні сто років). Спроби росіян створити антиукраїнський міф, який базується на трьох символах - Будинку профспілок, меморіалу загиблим матросам та пам‘ятнику Катерині Другій, - втратив одну з трьох складових. Маю надію, решту міська влада також ліквідує найближчим часом.
4. Ще одним прикладом українського міста, затиснутого між російськими наративами і владою, як між молотом і ковадлом; яке досі остаточно не визначилося з українським шляхом, є Полтава. Багатомісячні зусилля активістів з усієї України, полтавської активної молоді, Комісії з подолання наслідків русифікації та комунізації при МКІП переконати полтавську міську владу знищити або перенести пам‘ятники, пов‘язані з окупацією України Петром Першим, поки що наштовхуються на повний бойкот з боку мера та депутатів. Місто, яке має героїчну історію, залишається під ментальною окупацією російських пам‘ятників. Мерія переконує містян, що Полтавська битва - це перемога «нашої зброї» над шведами, а не спільна поразка, якої ми разом зі шведами зазнали, намагаючись позбутися російського чобота на власному горлі.
5. Переважна більшість подібних наративів віками переконувала наших земляків у тому, що ми є частиною великого та неподільного російського народу, російської культури, російської державності, а все українське - другорядне, несуттєве, провінційне і взагалі пов‘язане з комплексом меншовартості. Саме цього комплексу український народ позбавлявся на Майданах, і тепер захищає свою ідентичність та право вибирати. Червоні лінії для позбавлення від всього, пов‘язаного з роками колонізації, кресляться у головах. Кожному треба перемогти власного дракона і зрозуміти: за кожним бронзовим Пушкіним, за кожною встановленою на площі Катериною або Петром, прийде російсько-чеченсько-бурятський захисник «русского мира», який шукатиме тут знайоме і своє. Саме від нього ми прибираємо ці артефакти.
Красовицький щоденно
