Війни, яка триває майже дев‘ять років і яка триватиме, поки існує Росія: така, якою ми її знаємо.
1. Кожна комп‘ютерна «стрілялка» має ворога. Кожна казка має не тільки героя, а й антигероя. Не кожен роман - про щасливе кохання; найчастіше у героїні є якийсь проблемний «колишній», незадоволений її вибором. Все це - про Росію. Цікаво, чи їм самим до вподоби ця роль тупого вибивайла з дешевої забігайлівки, або роль Іполіта з відомого радянського фільму, якого кохала європейка Надя-Барбара, однак вибрала іншого, непоказного лікаря Мягкова?
2. Україна - не цей непоказний лікар. Держава з власною історією і культурою, яку намагалися спаплюжити протягом багатьох років, історію - переписати, культуру - забути, або ж інакше - історію спотворити, культуру висміяти, а замість образу ворога створити образ «смішного дурнуватого хохла». Брежнєв сам був у ролі такого напівкарикатурного хохла, а весь державний міф ґрунтувався на тезі про те, що вихідці з України тримають владу в Радянському Союзі, намагаючись з «імперії зла» поступово зробити державу для тих, хто вміє жити. Практично це виявлялося у неписаній суспільній угоді: тримайте мінімальний пакет соціально-культурного штибу і не лізьте в політику. Це працювало, а далі радянсько-російська держава, очолювана такими українцями, як Хрущов, Брежнєв та Підгорний, м‘яко стискала у залізних обіймах ту саму Україну, з якої вони вийшли. Україна Щербицького була найбільш консервативною, найбільш русифікованою (за винятком, мабуть, лише Білорусі), найбільш жорстко контролюючою національні прояви - літературу, театр, освітню сферу.
3. Передача влади в СРСР завжди була складною міжклановою історією. Бійка павуків не завжди відбувалася в банці, іноді все це виходило на рівень великих приміщень. Транзит влади від Леніна до Сталіна фактично тривав до XVII з‘їзду партії в 1934 році, який потім отримав назву «з‘їзд розстріляних», після якого терор став основою кадрової політики. Для цього Сталін усунув від влади майже всіх, хто пам‘ятав Леніна. Саме тоді Україна, зруйнована громадянською війною на предмет власної культурної та економічної еліти, підрізана під коріння Голодомором, отримала і культурний Голодомор. Протягом п‘яти років було знищено всю інтелектуальну еліту республіки - письменників, вчених, художників, режисерів. Це був час, коли найвищі шанси вижити були найбільш підступних та тих, хто вмів переступати через людей, - жодних правил у цього винищення не було. Загинули не тільки вже відомі діячі української культури, люди майбутнього, яке так і не настало, а й ті, хто був радянськими наглядачами за цією культурою, стукачами та перевертнями.
4. Як потім виявилося, одним із способів вціліти для діячів української культури був переїзд до Москви. У великому натовпі простіше сховатися, тим паче, у випадку з письменниками це могло бути пов‘язано із втратою мовної ідентичності. Культурна політика, починаючи з 1934 року, творилася в Москві. Все, що не вкладалося у геометрію «прокрустового ложа» безжально відрізалося або просто рубалося на частини. Ті, хто вижив у цьому терорі проти національної інтелігенції ще багато років боявся висловитися, бо все сказане аналізувалося. Ще вчора письменника могли врятувати улесливі слова щодо, наприклад, Ягоди або Єжова, а через рік він потрапляв до катівні, як посібник цих ворогів народу. Фактично ми можемо сказати, що між 1934 і 1956 української культури майже не існувало. Звісно, був Довженко, який працював у Києві, Середній Азії та у Москві, оточений стукачами та контролерами. Майже відійшов від власної творчості до літературного перекладу Рильський, став чиновником Микола Бажан. Олександр Корнейчук, який завжди був літературним генералом та офіційним драматургом, фактично не став частиною української літератури, залишившись радянським письменником.
5. Тільки після 1956 року, часткової реабілітації тих, хто загинув за власну творчість, почався відлік відновлення нашої культури. Це відбувалося в умовах жорстких обмежень, а тих, хто в ці рамки не вміщувався, ліквідували в різний спосіб. Стус і Симоненка, обмежували, або перетворювали життя у професії на пекло. Багато хто, тим не менше, знайшов варіанти виживання в системі завдяки самоцензурі, або підгавкуванню партійним босам в питаннях обструкції дисидентів.
6. В 1991 році почалася нова реальність. Росія намагалася контролювати «меншовартісних» українців через фактичний, а не тільки ментальний кордон. Одразу виникла проблема різного бачення історії. Одразу, але ми можемо про це тільки здогадуватися, з’явилися агенти в середині органів безпеки, в армії та держапараті. Мовна проблема, про яку у перші роки було не прийнято говорити на міждержавному рівні, виникла вже за путінських часів, коли сусідам почала не подобатися навіть млява робота держапарату в Україні щодо посилення ролі української мови в освіті та держуправлінні.
7. Але вони втратили темп. Перші школярі, які отримали освіту українською в Харкові та Одесі, стали тільки авангардом. Поки «русский мир» планував, що робити з Україною, Грузією, країнами Балтії, в цих країнах почали змінюватися партійні еліти. На зміну перефарбованим комуністам, які мали в Росії своїх компартійних друзів, товаришів по чарці, прийшли комсомольці, які не мали тісних зв’язків із московськими кураторами, і намагалися вислизнути з тісних обіймів сусідів. Не всім вдалося, багато українських політиків було корумповано, залякано, витіснено на периферію на замовлення з Москви. ФСБ через власну агентуру продовжувало те, що американці у 2016 назвали «втручанням у виборчий процес». Це навіть майже не приховувалося росіянами, було частиною їхньої політики в країнах колишнього СРСР та країнах колишнього Варшавського Договору.
8. Тільки другий Майдан, керований не політиками, а суспільством, показав, що Україна вже набагато ближче до Європи культурно, ментально, політично, ніж до Радянського Союзу, найгірші риси якого втілила в собі Росія. Росія Путіна вимушена була обирати: або свідомо відіграти у цій п’єсі за «поганого слідчого» не тільки щодо сусідів, а, насамперед, щодо власного народу, або стати рівноправною частиною світової спільноти, їхати спільними дорогами, дотримуючись правил: не переслідувати за вільнодумство, жити за законами, а не «по поняттям». На жаль, у російському керівництві перемогли вертухаї та клептократи. Кількість тих, хто готовий був до політичної конкуренції, звелася до мінімуму.
9. Саме цей, потворний образ Росії, як світового жандарма, вже був реалізований. Востаннє це було у XIX столітті, коли частина європейських монархій була в цьому зацікавлена. Росія надавала власну армію для придушення революцій та національно-визвольних рухів не тільки на захопленій раніше території, як, наприклад, у Варшаві, але і території інших країн Європи. Здавалося, 2014 рік минув без наслідків для агресора, але це не так. За 8 років війни не тільки Україна змужніла і почала сприйняла інший внутрішній порядок денний, але й країни демократії почали шукати механізми самоочищення. Саме тепер питання поступового затягування ланцюга ізоляції на шиї путінського режиму стало незворотнім. Саме тепер Україна повинна зрозуміти, що для майбутнього розвитку вона має позбавитися всіх залишків радянщини, корумпованої держави останніх 30 років і стати іншою. Народ – готовий, армія - теж. Очищення держапарату, судової та правоохоронної системи - на часі.
10. Питання нового культурного середовища не вирішується реформою, яка вступить в дію з 1 числа якогось з наступних років. Це якраз одне з тих питань, на які Європа відповідає дуже різноманітно. Головне, що держава повинна перестати бути регулятором, їй радше варто підпирати плечем ті ланки нового культурного будівництва, які потребують змін її ролі, або фінансування. Спостерігаючи процеси у книжковому ринку, продиктовані зростаючим попитом з боку читачів, констатую, що книговидання змінюється.
Красовицький щоденно
