Я не знаю, хто буде переможцем президентських виборів – на щастя, я живу в країні де цього не дано знати нікому. Зате, я знаю хто уже став найбільшим моїм розчаруванням на цих виборах – це музикант і вокаліст групи «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук. Були часи коли Вакарчука я сильно поважав. Мене плющило коли я чув як із захопленням крутили пісні «ОЕ» в барах та клубах Москви. Мене сильно радувало коли виступ «ОЕ» в Кремлівському палаці зібрав аншлаг – це було як ударна перемога української культури в столиці імперії. Але…
А зараз я ніяк не можу збагнути – він настільки захоплений дурник, чи настільки закінчений цинік?
Те що Вакарчук іде в президенти – вже ніяких сумнівів. Просто так, за гарні очі, рейтинги не публікують і на Саміті YES – не виступають. Те, що частина наших громадян готові проголосувати «за просто хорошого хлопця» - це факт і тема для численних дисертацій соціологів, психологів і психіатрів. Це зрозуміло. Питання не до громадян – питання до Вакарчука. Як виборець, я, трясця, маю право ставити йому питання.
Він розповів: «Ви можете вийти на вулицю і запитати людей, чи бачать вони справедливість?.. Ми бачимо справедливість тільки через затоновані вікна Мерседесів». А на вулиці Франкфурта або Нью-Йорку він не пробував провести той самий експеримент? Не цікавився він тим, що справедливість з погляду Білла Гейтса, справедливість з погляду програміста «Майкрософт», і справедливість з погляду водія з «Майкрософт» - речі принципово різні? Що спільної справедливості для всіх бути не може, як і не можу бути оспіваної більшовизмом всесвітньої рівності?
Хай буде відомо пану Вакарчуку, що до справедливості всю людську історію апелювали тоді, коли не хотіли апелювати до закону, з тої простої причини що закон для всіх один і прописаний, а справедливість кожен розуміє по своєму – не деталізуючи. Саме тому під прапорами справедливості до влади доривалися якобінці, більшовики і червоні кхмери. І саме тому коли вони перемагали – починалася кров, бо не можуть людські спільноти жити за набором абстрактних справедливостей – тільки за законом.
Але те все лірика. В історії України вже була політсила, яка заявляла що кожна кухарка мусить уміти керувати державою. У нас тепер схоже є кандидат, який стверджує що керувати Україною для музиканта – як чхнути. У зв’язку із цим…
Чи відомо пану Вакарчуку, що головні обов’язки президента країни – зовнішня політика і оборона? Я хочу дізнатися – з ким і коли пан Вакарчук колись вів серйозні переговори? На посаді президента УКРАЇНИ, йому доведеться вести переговори з Путіним, для якого саме існування України – помилка історії, і з Європою, яка спить і бачить як би відмінити санкції Росії і повернутися на ринки РФ. І в Москві, і в Брюселі сидять вовки переговорного процесу, в активі яких – вигризання мільярдів доларів користі для своїх країни. Вам не здається, що хорошого хлопця Славіка Вакарчука в перший же день переговорів ці приємні дядьки випустять без штанів, але з глибоким переконанням що він «все порішав», як досвідчені аферисти – лоха?
Чи відомо пану Вакарчуку, що Україна – парламентсько-президентська держава? Що за певних умов законодавча влада, тобто Верховна Рада може залюбки поставити президента в позу «зю» і ранок починати з видачі йому копняків – аби не розслаблявся? Я мушу нагадати пану Вакарчуку гірку долю президента Ющенка, який здобував блідий вигляд щоразу, як парламентська Партія Регіонів об’єднувала зусилля з БЮТ – бо тоді вони разом залюбки долали президентське вето? Взагалі в історії України лише два президента примудрялися давати парламентові раду – Кучма і Порошенко. Ющенко вплив на парламент втратив зразу з виборами 2006 р., а Янукович намагався весь час ламати парламент через коліно – за що й поплатився. Те, що нині парламент до президента прислуховується і худо-гірко за його закони голосує – це не тому, що помінялися правила гри, це тому що президент Порошенко – досвідчений політичний гравець і він зумів зробити цей парламент до себе відносно білим і пухнастим. Через що парламент йому регулярно влаштовує бунти – від редутів до міхомайданчиків. Бо облом сидіти і виконувати свої прямі обов’язки – кортить за булаву потриматися.
Що робитиме пан Вакарчук, коли завтра парламент пошле його в дупу і поставить йому свого прем’єра, свій кабмін – і на біс, через чергові Майдани-3 примусить призначити своїх керівників силовиків? Що він робитиме? Заспіває?
І це я не занурююся в інші питання – керівництво армією, стосунки з олігархами, навіть не реформування а доведення до повного штату суддівського корпусу (у нас наразі некомплект 20%), реформування силовиків, спілкування з пресою (яка президентам – недорогенька) тощо й тощо.
Що-що? Рейган? Шварценеггер? А ви в курсі, що обоє вони були свого часу губернаторами штатів – і Рейган (до президентства) і Шварценеггер (без президентства). Скажіть, де та область, якою успішно керував кандидат Вакарчук? Де та хоча б сільрада? Ба, більше. У рідному для Вакарчука Львові, в разі вибору між Вакарчуком і Садовим, кого оберуть своїм мером львів’яни, які на попередніх виборах прокатили Кошулинського?
Чи бодай витримає Вакарчук таку роботу? Відповідь – 16 грудня 2008 р., коли Вакарчук був відправлений у відставку з нардепів не досидівши навіть одної каденції. Депутатом бути не зміг, а президентом – залюбки?
Мене до сказу цікавить, чи розуміє все це сам Святослав Вакарчук? Чи не розуміє? Хто він – закінчений цинік, готовий працювати президентом в команді правильних пацанів які совають його на вибори? Чи просто захоплений дурник, який просто не розуміє КУДИ він лізе?
Падає в моїх очах Вакарчук в обох випадках.
