Під впливом Европи на польських, а також на русинських землях з’явились представники неолатинської поезії. Найвідомішими поетами русинів були Павло Русин (німець за походженням), Григорій Вігілляцій Русин зі Самбора, Георгій Русин з Тичина, Ян Русин з Туробина та Себастіан Кленович (автор поеми «Роксоланія»). Всі вони писали переважно латиною, бо це була загально-европейська літературна мова тих часів, але дехто пробував писати і русинською літературною мовою (її залишки зараз вважаються «русскім язиком»). Тож русинському загалу (окрім освіченого прошарку) ці поети були невідомими (а наші теперішні манкурти взагалі не бажають нічого знати про них). Для цих поетів Ренессансу не існувало етнічних обмежень, адже їхніми ідеалами були цінності «Християнської республіки» Еразма Роттердамського.
Майстри-будівельники з Італії та італійських кантонів Швейцарії створили у середмісті Львова і деяких містечках місцеву форму італійської архітектури. Культурний вплив з Галичини поступово розповсюджувався і на землі, які належали Галицьким.
Ось на такому фоні почав свій життєвий шлях видатний русин, якого ще за його життя назвали «руським Ґаннібалом». Це був Великий князь Костянтин Іванович Галицький, князь Острозький (1470-1530), який прожив «60 літ і одержав 70 перемог».
У 1492 році зафіксовано першу звістку про його військові здібності, виявлені в експедиції проти одного з татарських наїздів, особливо дошкульних на зламі ХV–ХVІ століть, коли загони кримчаків, плюндруючи Україну й Литву, доходили аж до околиць Вільна.
Військова служба Костянтина Галицького почалась наприкінці правління великого князя Казимира IV, з участі у походах проти татар. Вперше про нього почули у 1491 році, коли він відзначився у битві під Заславом (Ізяславом), де кіннота Симона Галицького-«Гольшанського» наздогнала і розгромила орду кримських татар, які намагалася втекти з здобиччю та полоненими. У 1497 році князь Острозьский розбив татар тричі: під Мозирем, на річці Уша та поблизу Очакова, де взяв у полон сина хана Менґлі-Ґерая — Мехмет-Ґерая.
Балалайники та наші корисні дипломовані ідіоти вперто намагаються плутати вік Гетьмана Литви та кількість військових перемог (ця ідея просувалась з 1718 року, коли окупанти спалили Печерський монастир). Восени 1496 року Костянтин Галицький, князь Острозький, став Гетьманом Великого Литовсько-Руського князівства і володарем урядів намісника у Віннцькому та Брацлавському замках. А що після смерті Яна Ольбрехта Великий князь Олександр Казимирович став одночасно і польським королем, то він надав право користуватись печаткою червоного воску (королівською) Костянтину Галицькому, разом з правом страчувати на горло зрадників і відступників.
У 1486 році османи без бою приєднали Тферський Юрт до Москви. Бей Ширинський — Беклемішович — втік до Литви. У наступні 15 років османи з кримцями і касимівцями приєднали до Москви й «західні Юрти» (28 городов з Одоєвим). Коли добровільно, а коли й силою, вирізаючи місцеве татарське населення. Як приклад — грамота кримського царя московському бейові Безілу (Василю) ІІІ від 1515 року у перекладі з уйгуриці на «русскій» у ХІХ ст: «…А се грамота с Янчюрою ж Менгли-Гиреева… К великому князю… — Великия Орды великого царя Менгли-Гиреево царево слово великому князю Василию Ивановичу, брату моему… Тебе Василью Ивановичю ведомо чиним того деля: область наша к нам тянет, Брянеск, Стародуб, Почал, Новый Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ, те писаные восем городов из старины наши были, а отцу твоему великому князю Ивану мы их дали по нашему их слову, взял Одоев в головах, тридцать и пять городов из старины деда нашего были, а и в дефтери [“зошити” татарською — прим. RL] посмотрев уведаешь. А с нами с братом с твоим отец твой и князь великий Иван как учинился в дружбе и в братстве на всякий год дароги наши князи наши взимки взяв, к нам привозят с них». Всі ширинські і баринські беї перейшли на службу до бея московського, а також до царя Кримського та Султана Султанів. Разом з беями Московія запозичила у литовських цивілізаторів і державний устрій (ізби, посольства та прикази), а також «русинську віру» мову діловодства, яка поступово, з кінця XVI століття почала заступати рідну казахам і татарам Московії уйгурицю. Тож ніяких «лєтопісєй» раніше 1580-х років, писаних кирилицею, просто не існує у природі.
Починаючи з 1500 року беї-чинґізіди (чи то «вєрховния князья» згідно з брехнею балалайників і наших, прости Господи, істориків) почали масово присягати на вірність османському султанові Баязіду ІІ, кримському царю Менґлі-Ґераю та їхньому васалу московському бейові Якубу.Частина міст чинила опір, та турецькі загони швидко приборкували бунтівників. Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське протестували проти дій Москви та її господарів, бо дії Солхата, Москви і Стамбула порушували мирну угоду від 1494 року, та всі скарги Порта відхиляла.
Тож у травні 1500 року князь Костянтин Галицький, князь Острозький, на чолі з загоном кінних слуг чисельністю 4500 осіб терміново вирушив «стерегти кордон на Сході». Основні сили Литви та Польщі мали підійти пізніше. Та внаслідок певних обставин невеликий загін князя Костянтина зустрівся з турецькою армією (у московитів армії як такої взагалі не існувало) чисельністю 40000 голів, неподалік Смоленська, біля багнистої річки Ведрош. Загін Галицького було розбито, а сам князь потрапив до турецького полону (у московську буцигарню). У полоні Великий князь Костянтин провів цілих 7 років – у 1507 році князь втік.
Цікаво виходить з історією «городов и сёл РСФСР»: «городок Клин присоединён к Москве в 1482», «город Белев в 1490», «город Можайск в 1493», «Брянск в 1500 г», «Мещовск (насправді Мєщєрск) в 1503», «Торопец в 1503», «Волокаламск в 1513»… Тож «прісоєдінєніє» йшло з перемінним успіхом та супроводжувалось різаниною та грабунками.
Кримські ж оригінали того листування свідомо знищили московити під час так званих «безглуздих московських воєн» з Кримським ханством 1736–1739 років (намагалися приховати анальне покарання Пєті «Рвана Дупа» після розгрому московитів на річці Прут).
Тож після пояснювальної роботи серед заблукалих чинґізидів, проведеної посланцями Стамбулу та Солхату … «первым в марте 1500 года в Москву подался князь (бей) Семён Иванович Бельский… Вслед за Семёном Бельским и его братом перешли князья (беи) Мосальские, Хотсетовские и Трубецкие. Наконец, явились в Москву северские князья (беи)… Князь Василий Иванович Шемячич… и Семён Иванович Можайский… Князь Семён перешел с Черниговым, Стародубом,.. Гомелем и Любечем; Рыльский — с Рыльском и Новгородом-Северским…».
4 березня 1503 року знесилена Литва (князь Костянтин був у полоні, а Ян Ольбрехт помер) була змушеною укласти принизливу угоду з Портою та її васалами: «после острых споров 25 марта был подписан «перемирный» договор, то есть перемирие сроком на 6 лет. Великий князь Литовский Александр… уступил Москве… земли князей Семёна Можайского (Стародубского), Василя Шемячича, Семёна Бельского, Трубецких и Мосольских, а также 28 городов и замков (малых крепостиц): Брянск, Белая, Велиж, Гомель, Дорогобуж, Дроков, Карачев, Любеч, Любутск, Мглин, Мезецк, Мосальск, Мценск, Невель, Новгород-Северский, Остея, Попова Гора, Почеп, Путивль, Радогощ, Рыльск, Серенск, Серпейск, Стародуб, Торопец, Трубчевск, Хотим, Чернигов, а также 70 волостей». Тепер в Московського бейлика, а відповідно і в Османської імперії, з’явився вихід на кордон з Литвою.
Деяких прикрощів османам та їхнім посіпакам додали Швеція – у 1492 році шведи розбили московських татар і турків, відбивши Нууве Ґуурд і частину Інґрії, та Лівонський Орден – 1502 року війська Лівонського Ордену розгромили війська османів і допоміжні загони бея Якуба під Смольною.
Після укладання «мирної» угоди з’ясувалося, що Стамбул, Солхат та Москва претендують на володіння князя Глинського, джучіда по жіночій лінії, старшого серед нащадків хана Мамая, з казахського роду Киятів. «Михаил Глинский воспитывался в Германии, где принял католичество. Он много путешествовал, был широко образован, славился храбростью, хорошо знал военное дело, которое изучил на службе в войсках Максимилиана I Габсбурга, императора Священной Римской империи». Глинським належали: Глинська волость на лівому березі Дніпра, великі володіння у Підляшші, у Лідському повіті та місто Турів. Отже Безіл ІІІ та його господар Баязід ІІ націлились на ласий шмат володінь русинів та Литви.
Наші манкурти та балалайники намагаються виокремити зраду Глинських (Михайла, Івана, Василя та Федора), аби приховати той факт, що Можайські, Стародубські, Більські, Трубецькі, Мосальські, Рильські, Дорогобужські, Вяземські, Одоєвські, Новосельські, Брянські, Трубчевські, Хотимські та інші є такими ж татарськими вихрещеними родами беїв, як і Глинські.
Литва зважила на тиск, що чинила Порта на Мамайовичів, та відсторонила від посад Михайла – з почту Великого князя, Івана – з посади київського воєводи. Ординці дуже швидко проявили свою сутність: «Наприкінці грудня 1507 року він з 700 вершниками своєї приватної армії вночі увірвався у приміський маєток Заберезенського, поблизу Гродна. Воєвода був у своїй відпочивальні; його відрубану голову декілька верств везли на списі, щоб всі бачили. Потім Глинський повернувся у свій Турів… У січні 1508 року він зібрав майже дві тисячі осіб, з якими спустошив Слуцьку і Копильску волості, захопив міста Мозир і Бобруйск. Він двічі брав в облогу Слуцьк, чередуючи штурми зі спробами підпалили місто. Навесні до Глинського з’явився посланець Безіла III — такий собі Губа Маклак. Він домовився про спільні бойові дії». Так ординський рід Мамая перейшов на службу до султана та кримського царя.
«Згідно з договором, Сиґізмунд віддав Москві у «довічне володіння» всі завоювання Ібана III… Однак шість волостей, зайнятих турецькими та кримськими військами під час бойових дій 1507–1508 років, довелось повернути Литві. Серед цих волостей були і володіння Глинських. Родичам і прихильникам Глинського було дозволено виїхати до Москви» (за ярликом Менґлі-Ґерая).
Судячи з того, що татарські роди, які за ярликом царя Менґлі-Герая перейшли у підданство бея Якуба і його сина та стали основою еліти Московської Татарії, треба визнати, що Московія на XV-XVI століття була вкрай відсталою і занедбаною територією. А казахські роди ширинів, баринів та каракіреїв просто повернулися у своє рідне тюркське середовище. Навіть другою дружиною Безіла-Василя ІІІ стала Олена, донька Михайла Глинського (Алаш Кията).
Головним у житті Костянтина Івановича стала війна. Великий гетьман… брав безпосередню участь у всіх акціях та воєнних виправах проти татар і турок, а також проти… московитів. В усіх випадках сенсом боротьби був захист державної території та людності. Цікаво, що принцип віри… не діяв — під ніж Галицького йшли і ортодокси, і магометани. Для князя Острозького різниця між ворогами… полягала лише в способі військових виправ татар і турків, що потребувало різної тактики ведення військових баталій. Московити для князя Костянтина Івановича Острозького (Галицького) у ХV–ХVІ століттях, як і для всього русинського (українського) люду, були взагалі чужими.
Смоленське удільне князівство глибоким клином розрізало нові московські території. А що московські князі мали прямі зобов’язання перед Османами та кримськими ханами вести війну проти Европи, то, зрозуміло, що «Смоленську проблему» їм довелося вирішувати насамперед. Уже 1512року під тиском кримського хана московський бей (князь) Безіл III розпочав нову війну — першу так звану осаду Смоленська. Одночасно кримський хан кинув на Поділля та Волинь свою 24000-ну армію.
Найгучнішими перемогами Костянтина Галицького були дві – під Вишнівцем та під Оршею, які дістали значний резонанс і були докладно описані книжниками (переважно польскими). Наприклад у поемі невідомого автора «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го».
12 квітня 1512 року під Вишнівцем, поблизу Лопушни, очолюване князем 6000-не військо розбило учетверо більші сили кримського хана Менґлі-Ґерая, звільнивши 16000 полонених. Орда Менґлі-Ґерая налічувала 25000 вояків і йшла грабувати Поділля. Орда була представлена переважно легкою кавалерією (для швидкого переміщення). Князь Костянтин зайняв правий фланг з литвинськими і русинськими легкими вершниками (ймовірно кінними слугами, козаками), центр зайняла русинська і польська шляхта під проводом воєводи Кам’янецького — Миколая, лівий фланг утримувала важка лицарська польська кіннота. А що бій відбувався вночі, то Менґлі не знав достеменно скільки вояків мав князь Костянтин Галицький. Татари завдали удару по князю і правому флангу, де він розташувався. Коли здавалося, що князь із залишками шляхти та легкої кавалерії потрапив у оточення у тил і фланг татар вдарила важка кіннота (традиційна тактика Галицьких). Менґлі ледь врятувався втечею зі залишками війська.
Московський бей (князь) Безіл-Василь III після особистої шеститижневої облоги Смоленська «у березні 1513 року повернувся до Москви ні з чим». 14 червня 1513 року Безіл знову виступив у похід за вказівкою Стамбула, який надав московському васалові суттєву військову підтримку. Боягуз і нікчема (Безіл ІІІ) зупинився у Боровську, а до Смоленська послав бея барина Репню-Оболенского та Андрєя Сабура… Тим часом загони турків і москалів під проводом мурзи В.Шуйського (до 20000 голів) діяли в землях навколо Полоцька; ще 8000 турків — під Вітебськом; 14000-не угрупування взяло в облогу Оршу. Та все було марним.
Невдовзі турецькі емісари притягли переляканого Безіла під Смоленськ – адже бей особисто мав керувати облогою, а не переховуватись по закутках. До стін міста турки перекинули кілька десятків осадних гармат та біля 2000 турецьких стрільців з мушкетами. Та литвини хоробро боронились. У листопаді турецькі війська були змушеними відступити разом зі своєю маріонеткою Безілом ІІІ, попередньо спаливши околиці міста.
Скориставшись чварами між польським королем та імператором Священної Римської імперії, Безіл-Василь III зумів купити в імператора кількасот потужних осадних гармат разом з обслугою під керівництвом гармаша Стефана. Звісно, з московськими дикунами імператор і говорити б не став, тому Безіл-Василь III використав князя Михайла Глинського, пообіцявши йому віддати, після завоювання, Смоленське князівство.
Смоленськ відчинив браму московитам 31 липня 1514 року. Тепер шлях у землі Литви був вільний. Невдовзі впали Мстиславль, Кричів, Дубровно. Великий князь литовський Жиґмонт, він же польский король Сиґізмунд I, зібрав всі сили обидвох держав (якщо правильно, то трьох), які були: ополчення литовської (русинської) шляхти (16000 кінноти), ополчення польської шляхти (14000 кінноти), найману піхоту (3000), загони польских добровольців (2500) — всього до 36000 вояків. Він привів цю армію у Борисів, де і залишився з чотирма тисячами, а всіх решту і всю польову артилерію відправив далі під проводом гетьмана Костянтина Острозьского. Під керівництвом гетьмана було до 28000 кінноти,.. а також 3000 піхотинців.
Місце битви вибрав особисто головнокомандувач турецько-московського війська — бей Ібан “Челяднин”. 27 і 28 серпня на переправах через Березину та Бобр русини та литвини знищили передові застави московитів і попрямували до Орші. Московський бей Ібан «Челяднин» (ймовірно керував військами турецький паша, а не це провінційне мурло з беїв) вирішив не розпорошувати свої сили, а дати генеральну битву, аби одним ударом знищити армію русинів і литвинів. Він відходив дедалі на схід у пошуках вигіднішого місця для бою, поки не знайшов таке у чотирьох верстах від Орші, поблизу невеликої річки Кропивни, одного з притоків Дніпра. Тут розташувались турецько-московські війська, очікуючи русинське військо. Гетьман підійшов до Дніпра у ніч з 7 на 8 вересня і відразу почав переправу. Кіннота переплила річку і прикрила наведення мостів. Піхота та артилерія перейшли двома понтонними мостами. А що у темряві турки й московити не могли оцінити реальну чисельність сил князя Галицького і його наміри, то завадити переправі московити й турки не наважились (що було цілком розумно). Мало того – у відсталій Московській Татарії гармати були новим видом зброї і застосовувались лише для руйнування фортець (до того ж гармаші були переважно найманими). Тож ніхто не очікував застосування артилерії безпосередньо на полі бою від русинів. «Пушки не считались весьма нужными в поле; вылитые итальянскими художниками для защиты и осады городов, они стояли неподвижно в Кремле на лафетах. В битвах мы надеялись более на силу, нежели на искусство» – Карамзін. Основною ударною силою московських татар залишалася кіннота і відповідно вогнепальна зброя майже не застосовувалась колишнім улусом Орди внаслідок його відсталості. Тож навіть турецькі експедиційні загони, радники та найманці з Европи не могли завадити загальній відсталості провінційної Московії. Навіть зараз найгірші зразки европейської продукції є кращими за москальські балалайки та гайки («Москвичі»).
Коли сонце зійшло, все русинське військо стояло перед турецько-московською армією. Його бойовий порядок мав дві основні лінії: у першій стояла кіннота (двома ешелонами), у другій були піхота й артилерія. Лівий фланг першої лінії складала важка польська кіннота; правий – легка кавалерія русинів та литвинів… Піхотинці розташувались у кілька шеренг один за одним, кількасот з них були озброєними рушницями. Половину своїх гармат гетьман поставив серед піхоти, другу половину - на правому фланзі за русинською кіннотою. Турецька та московська піхота зайняли позицію трьома розтягнутими лініями, впираючись лівим флангом у болото у Кропивни (притоки Дніпра). Таке шикування призначалось для фронтальної атаки і дозволяло поступово нарощувати силу удару. Перед піхотою була кіннота. Вся кіннота була представленою касимівськими, кримськими та казанськими загонами. Взагалі турецько-московське військо більше нагадувало неорганізовану орду кочовиків, ніж військо зразка XVI століття.
Традиційно битву під Оршою описують у три етапи. «На першому етапі татарська кіннота вдарила по лівому флангові русинів (по легкій кінноті). Цим турецьке командування сподівалося відрізати війська князя Костянтина від переправи. Але князь задум противника розгадав і після того як «литовці» витримали стартовий натиск московської кінноти, він ввів у бій своїх резервних кіннотників. Московським військам довелося відступити.
На другому етапі бою московська кіннота атакувала і правий фланг «литовців», і лівий, де вони змогли знову відновити наступ. Давши можливість на лівому фланзі розгорнути атаку, «литовці» враз розступилися, і турки та москалі потрапили під шквальний вогонь з близької відстані й були змушеними тікати. На правому фланзі «литовці» імітували втечу. Москалі і турки тут же почали грабувати майно противника, однак потрапили під вогонь польової артилерії. Вони цього не чекали. Взагалі, для москалів використання польової артилерії було чимось новим і незвичним.
Князь Костянтин сам очолив контрнаступ. Почався третій етап битви. У фланг татарській кінноті вдарили панцерники з резерву, фактично відрізаючи турецько-московський авангард від основних військ. Рештки московитів опинилися в пастці. Вони були притиснутими до болотистої долини річки Кропивни, частково до Дніпра, і їх майже повністю знищили. Під час спроб втечі московські вояки кидалися з крутих берегів і масово гинули. Сама річка була повністю запрудженою тілами загиблих.
Активна стадія битви тривала три години. Однак переслідування залишків турецько-московського війська «литовцями» затягнулося надовго, аж до вечора. З одинадцяти великих московських валі у полон потрапило шестеро. Серед них був і «головнокомандувач» московського війська Ібан «Челяднин» (ймовірно до полону потрапили й турецькі полководці). На полі бою загинула величезна кількість нукерів. Так, у листі до лівонського магістра, король польський і великий князь литовський Сиґізмунд І писав, що московити під час Оршанської битви з вісімдесятитисячного війська втратили до тридцяти тисяч убитими, тоді як до полону потрапило вісім верховних валі, тридцять сім воєвод і півтори тисячі баринів (щось на кшталт шляхти на службі у бея московського)». Або як писав москаль-історик Нечволодов : «Они гнали, резали и топили их в Днепре, усеяли телами все окрестные поля і захватили огромнейший полон: Челяднина (Челубея), Булгакова-Голицу (Булгак-Голята) и шесть других воевод (валі), 37 князей (беев), более 1500 дворян (баринов), все знамёна, пушки и обоз». Цікаво, що обісцяний від страху перед покаранням султана бей Безіл ІІІ заявив: «что для него все московские ратники, сдавшиеся в плен — мертвецы» (Йося Сталін мав блискучих папєрєдніків).
Наступного дня після поховання загиблих князь Костянтин рушив до Смоленська, де засів бей Шуйський. Переляканий намісник-окупант: «изумил его и жителей зрелищем ужасным: велел на стенге, в глазах Литви, повесить всех… (підозрілих), надев на них соболиные шубы, бархаты, камни, а другим привязав к шее серебрянныє ковши или рюмки, пожалованные им от Великого Князя…». Мало того – бей пообіцяв повністю знищити все населення міста, якщо український князь Костянтин Острозький штурмуватиме Смоленськ. Чим це відрізняється від сучасних дій анчурійського бидла-нащадків рабів москалів XVI століття?
Смоленськ залишився окупованим Москвою. Це перша окупація Смоленська татарами за його історію. Тож брехня про «исконно русский город Смоленск» повністю відпадає. Остаточно московити загарбали Смоленськ лише … у 1674 році.
Треба додати, що поразка турецького війська призвела до тотальної паніки серед московитів. Безіл-Василь втік до костромських хащів, залишки війська розбіглися. Направлений Стамбулом до Москви з метою розслідування причин ганебної поразки Менґлі-Ґерай здивовано не застав нікого з керівництва бейліка. Згодом Безілу-Василю кримський цар відправив депешу, яку переклали у ХІХ столітті «пошто меня бегаешь?».
Успіх Костянтина значно стабілізував Велике князівство.
Князь Костянтин одружувався двічі. Перший раз у віці 39 років, у 1509 році. Перша дружина, далека його родичка — княгиня Тетяна Гольшанська-Галицька — народила сина Іллю, але померла у 1522 році. Другий раз князь Костянтин одружився у 1522 році, у віці 52 років, з княгинею Олександрою Слуцькою, яка народила йому сина Василя-Костянтина та доньку Софію.
Цей князь був не лише сувереном у своїх величезних володіннях, — він також володів привілеями, притаманними незалежним можновладцям. Зокрема йому надали право ставити печатку на червоному воску. А це в той час вважалося королівською прерогативою. Діяльність Костянтина Івановича об’єктивно сприяла утвердженню ідеї, що Русь-Україна є землею, якою правлять свої суверени. На самому ж надгробку князя, котрий був в Успенському соборі (до 1941 року) Києво-Печерської лаври, його зобразили з короною. Так тоді зображали переважно королів.
Glenn A.Rathn, Radio Lemberg
