Перемогу Зохрана Мамдані на виборах мера Нью-Йорка важко назвати великою політичною сенсацією. Нью-Йорк – одне з тих американських міст, де традиційно голосують за демократів. Отже, переможець демократичних праймеріз був приреченим на успіх – у результаті Мамдані є цікавим той факт, що «майже половину» голосів виборців зібрав підтриманий Дональдом Трампом демократ Ендрю Куомо, колишній губернатор штату Нью-Йорк. Такий результат для Куомо, поза сумнівом, є успішним, адже він програв Мамдані не тільки вибори, але спочатку і праймеріз.
І ось це і було сенсацією – коли поміркований «традиційний політик» поступився на праймеріз «нетрадиційному кандидатові» без будь-якого політичного досвіду, до того ж із очевидними популістськими обіцянками. А те, що люди, які обрали такого кандидата на праймеріз, оберуть його мером, було вже технічним питанням.
Тобто було очевидно, що учасники цих виборів хотіли бачити на посаді мера Нью-Йорка не якогось там професійного сильного політика, а саме анти-Трампа. І Зохран Мамдані це бажання залюбки експлуатує – вже після обрання він нагадав про свою перемогу як перемогу «борця з тираном». Тобто для Мамдані – і для прихильників Мамдані – важливо було обрати не мера великого міста із численними проблемами, а саме «борця з тираном», революціонера, який буде закликати до опору, якщо Трамп виведе на вулиці Нью-Йорка Національну гвардію.
Отже можна сказати, що демократи із певним запізненням зрозуміли те, що республіканці усвідомили ще у 2016 році – що вони ніколи не виграють президентські вибори, якщо будуть спиратися на свій традиційний електорат. Що їм потрібний популіст, який буде обіцяти нездійсненне – або нічого не обіцяти, а просто ображати опонентів і танцювати на мітингах. І цей популіст згенерує голоси тих, хто ніколи за республіканців не голосував – бо притримувався набагато радикальніших поглядів або взагалі був поза політикою.
У 2020 році Байден вирвав перемогу з рук Трампа на залишках авторитета «свого хлопця» для американських робітників – але більше «своїх» у істеблішменті Демократичної партії просто немає. Для перемоги над новою Республіканською партією демократам потрібен новий електорат, також радикальний, тільки лівий. Їм потрібні люди, які залишилися вдома під час президентських виборів 2024 року. Якби ці люди прийшли, президенткою Сполучених Штатів була б тепер Камала Гарріс, а Дональд Трамп витрачав би гроші на адвокатів.
Треба зрозуміти, що потенційно прихильників лівого радикального популізму разом із традиційними виборцями Демократичної партії у Сполучених Штатах більше, ніж прихильників республіканців навіть разом із ультраправими. І якщо демократам вдасться обʼєднати всіх цих людей – а на їхньому боці не тільки закон «політичного маятника», коли після різкого повороту праворуч обовʼязково відбувається різкий поворот ліворуч, але й демографічні тенденції – вони назавжди маргіналізують республіканців і знищать світ консерваторів не тільки в Америці, а й на всьому недикому Заході.
Що може цьому протиставити Трамп? Тільки хардкор. Тільки диктатуру із залякуванням людей і повним контролем над медіа й самим процесом виборів. Але такий розворот вагітний новою громадянською війною. Та й незрозуміло, чи готовий чинний американський президент до відкритого виклику демократичним інститутам, адже зараз він не може впоратися навіть із шатдавном, який з кожним днем все більше і більше загрожує самому функціонуванню федерального уряду. Диктатор має не боятися відповідальності і вʼязниці. А Трамп глибоко травмований страхом перед відповідальністю у роки свого «міжпрезидентства».
То що ж, демократи знайдуть свого Мамдані національного рівня – і демократія переможе? Ні, переможуть демократи, а не демократія. Бо лівий політик-популіст, навіть обраний за квитком Демократичної партії, буде ставитися до демократичних інституцій ще з більшим презирством, ніж сам Трамп. І буде використовувати ці інституції виключно для утримання влади й задоволення інтересів свого чисельного електорату, «простих людей», обманутих олігархами. І так, це буде молода людина, яка пропрацює два терміни і передасть владу своєму протеже. Республіканський кандидат на виборах буде швидше для краси й нагадування про те, якою сильною є американська демократія. От тільки самої американської демократії – як моделі суспільного устрою – вже не буде. Маятник піде вліво – і там застигне. Застигне надовго. І навіть якщо внаслідок якогось політичного дива праві повернуть собі владу, вони все одно керуватимуть у рамках цієї нової моделі.
Латиноамериканської. Не американської. З американською демократією я раджу завчасно попрощатися. І бути вдячним долі й історії, що вона взагалі була і що ми її ще встигли побачити.
Навіть і призабута, вона все одно залишатиметься для нас, її свідків, провідною зорею – як статуя Свободи у гавані Нью-Йорка, міста, яке обрало своїм мером Зохрана Мамдані.
