Коли позавчора я дізнався що Сергія Поркова зробили підозрюваним в погрозі замаху на життя президента Зеленського я відчув злість, огиду, плювок в душу. Але не було відчуття яке навідувалося від дня приходу до влади ЗЕкоманди – страху. Те саме повторилося вчора – коли почув що охоронці ДБР витягли з брифінгу журналістку Тетяну Черновол. Була злість. Була скривджене почуття справедливості. Було презирство до бугаїв, що підняли руку на тендітну жіночку. А страху не було.
Не було страху і коли на студії каналу «Прямий» я побачив як Тетяна Черновол важко кульгала, обпершись на руку товариша. Коли переконався – ногу їй скрутили всерйоз і професійно, як раз аби травмувати. Не було страху й тоді коли зазирнув на ФБ і прочитав на пабліках шанувальникі ЗЕ ніби Таня симулює травму, або травмувала себе сама – як завжди. Огида – так. Презирство – так. Злість – так. Але не страх.
Не буду приховувати, я жива людина і відчуваю я все те саме що й кожен з вас. Біль, сум, гіркоту, веселість. Страх – також. Це взагалі нормально – боятися. Страх на те нам і даний, аби вберегти від небажаного і застерегти від небезпеки. Але (і я переконався в цьому на фронті) до страху теж можна звикнути. Прийняти загрозу як невідворотне. Просто не звертати на ню уваги. Займати думки чимось нагальним – роботою, потребами, намірами. І страх уходить сам.
Не буду приховувати ЗЕкоманда дала чимало приводів боятися. Мене перетрусило коли почалися обшуки у людей яких я знаю. Коли заарештували генерала Марченка і його офіцерів. Коли в ЗЕкоманді сплили діячі часів Януковича. Але на певному етапі це минуло. З’явилося відчуття – хай буде що буде. Я знаю чому я підтримую саме цю політичну силу, я знаю що підтримуватиму ці ідеї навіть якщо цього лідера і цієї політсили не буде. Я не бачу підстав міняти щось у своєму світогляді. Все просто і логічно.
І от страху нема. Є лише огида і бридота. Як до потвори, яка знову і знову вилазить аби пред’явити світу своє слиняве рило, повне іклів. Зеленої. Звиклося. Перетерлося. Пригасло.
Ні, я не хочу сказати, що все позаду і можна розслабитися. ЗЕкоманда все ще небезпечна і до ослаблення її ще сім верст і все лісом. Її треба стерегтися і чекати від неї чергових підступів. Але це вже не те. Це – як страх перед ворогом, ти знаєш, що боятися його треба, але битися з ним тобі це не заважає. Це – страх що переходить в обережність, як коли працюєш з високим током, або з важкими конструкціями під краном.
І знаєте що я хочу сказати? Певно – це перелом. Бо якщо ЗЕкоманда перестала бути страшною – значить частину перемоги ми уже здобули. Бо смішною вона стає як раз зараз. А зневаженою – зробить себе сама, навіть без нашої допомоги. Невдовзі. ЗЕкоманда все робить для того.
Єдине шкода – людей, які повірили цій банді шахраїв, аферистів і комиків-недоучок. Падіння ЗЕкоманди для них означатиме біль. Кришталеві замки б’ючись, найбільш боляче ранять своїх творців. Але тут нічого не зробиш. Довірити свою долю дилетанту – прямий шлях до болю і розчарувань. Колись треба дорослішати.
