Десь у розпал Горбачовської перебудови і гласності київські краєзнавці й журналісти зацікавилися темою окупованого німцями в 1941-43 роках Києва. Тоді ще були живими й при тямі кияни, які пережили цю окупацію, багато хто знав про неї від своїх батьків.
Спогади ці вразили нас, вихованих на пропагандистській тезі, що всі, хто залишився в окупованому Києві і не боровся з загарбниками, був зрадником. Ми зрозуміли : не все тоді було так однозначно
А лишалося їх у місті, покинутому радянськими військами, чимало. Не евакуювалися вони з різних причин.
Дехто просто не мав можливості, бо всі транспортні ресурси були мобілізовані на евакуацію партійно-радянського апарату. У когось були старі хворі батьки,у когось малі діти.
Дехто чекав гітлерівців як порятунок від сталінської диктатури. Одна з жінок. яка пережила окупацію. розповіла в газеті, що зустрічати передові загони фашистів вийшла навіть депутація київських євреїв. Не обізнані в тому, яку поводяться нацисти з євреями, вони гадали, що разом з європейським порядком прийде й свобода торгівлі. (Не знаю. чи історія з тою депутацією була вигадана чи дійсно мала місце).
Багато хто вирішив лишитися. бо радянська пропаганда переконувала: Червона армія відступає тимчасово і вже через кілька місяців повернеться з перемогою. І вони слухняно чекали.
А були ті, хто замкнувся у своєму маленькому світі, намагаючись пересидіти німців так, як пересидів радянську владу. Вони не служили окупантам. але й не записувалися в підпільники.
Просто жили, хоч як це й не було страшно - бо в центрі міста бовваніла велика шибениця й за кожну найменшу провину загрожувала смертна кара.
Але виживав,хто як міг. Їздили за дровами у Пущеводицький ліс (хоча за збирання хмизу загрожував розстріл). Ще одна киянка у спогадах поділилася історією про те. як її з повними санками дров застукав німецький солдат. Але пожалів 8-річну дівчину й допоміг довезти дрова додому, ще й шоколадкою пригостив.
Хтось намагався розпочати свій бізнес. (Була розповідь про одну сім'ю, яка вирощувала печериці й продавала до ресторанів, де проводили час німецькі офіцери).
Працювали кінотеатри, де крутили кіно й українською мовою. Відкрили ряд шкіл.
Працювали заводи й транспорт. Ми пам'ятаємо, що футболісти з київського Динамо з відомої легенди працювали на хлібозаводі, і дехто з них був розстріляний через крадіжки борошна з цього заводу.
Батько мого однокласника працював в окупації на миловареному заводі. І за це після війни відсидів у радянських таборах 15 років, як колаборант.
Коли прийшла радянська армія, тим, хто перебував в окупації довелося несолодко. Надзвичайні комісії з розслідування фактів співробітництва з окупантами діяли в кожному місті й кожному районі ще понад 15 років,вишукуючи "замаскованих зрадників"..
У середині 70-х років, коли працював у Макарівській районній газеті,мені розповіли про одне "поліцайське" село, всі жителі якого були розстріляні за співробітництво з німецькими окупантами просто біля сільради. Керував розстрілом житель цього ж села (його батька, який у голодні 30-ї займався хлібозаготівлею, вбили "куркулі", і він помстився селу).
Графу про перебування людини, або її родичів на окупованій території ще у 80-і роки минулого століття треба було заповнювати в усіх анкетах. І сам факт такого перебування не давав жодних шансів влаштуватися на нормальну роботу.
...Тож сьогодні, коли мені розповідають про зрадників, які перебувають в окупованих росією Луганську й Донецьку, я згадую ті історії про життя в окупованому Києві. І дуже хочу, щоб ми не ставилися до своїх громадян, які намагаються виживати в окупації, як енкаведисти сталінських років...
