«А що ми можемо?!» - питають мене часто в коментарях. Ще частіше прочитати можна: «Та вони невиправні! З ними говорити без толку!» Це, так лагідно наші прибічники говорять про прибічників ЗЕ.
Говорю чесно, для мене такі заяви звучать як: «Ми нічого не хочемо робити – зробіть щось за нас». Чому? Бо від перемоги Помаранчевої революції я тільки й робив, що спілкувався з тодішніми прибічниками Парті Регіонів. Це було не те що важко – мені багато в чому свій спосіб життя і свої погляди переглянути довелося. Але я точно знав, слово – наша головна зброя. З чим приходили єзуїти в абсолютно ворожі краї, зі зброєю? Ні зі словом, з умінням правильно говорити і доносити свої думки. Чим займалася УПА коли через значну перевагу ворога, вона не могла воювати? Вона займалася агітацією – у сталінсько-хрущовському СРСР. Порівняно з тим зараз – феєрія свободи слова.
Результат. Мінімум шестеро з моїх тодішніх співрозмовників у 14-15 рр. пішли на фронт, один став «кіборгом». Це тільки тих кого знаю я. Скільки ж моїх читачів воювали, волонтерили та й просто давали гроші волонтерам, мені фантазії бракує аби уявити. З упоротими говорити справді безглуздо, але упоротих – меншість. Мені вже повірте. Більшість наших співгромадян до дискусії готові і говорити з ними треба.
То що ми можемо?
Приклад один, який я уже наводив – мій читач, який постійно ходить на здибанки футбольних фанатів, регулярно веде там розмови на тему політики. Не «ви мусите голосувати за Порошенка», а «я голосую за Порошенка тому-то й тому-то, оте що розповідають – брехня от чому. А ви самі думайте». Діє. Агресія проти Порошенка давно вщухла, до мого читача прислуховуються. Тим хто питає, він радить читати сторінки мою, Тані Адамс, Прозапаса, тощо.
Ще приклад – моя читачка регулярно роздруковує мої дописи (мої статті – у форматі до 4000 знаків, вони ідеально роздруковуються на один аркуш паперу) і вішає на роботі на дошку оголошень «всяка всячина». Там ще тамтешні зелені регулярно дифірамби про бубочку вішають. Дописи викликають дискусію. Результат – дивися вище.
Третій приклад мені щойно розповіла моя читачка Галина Травнева. Живучі у Києві, вона від листопада 2019 р. почала писати в найбільшій (17 тис учасників) бессарабській регіональній групі «Подслушано Килия». Тобто ви зрозумійте, це група просто категоричного ватного регіону. Пані Галина чесно каже, спершу був самий жах. Вона начиталася і образ, і принижень, і погроз, і просто немотивованої агресії та українофобії. Проте вона продовжувала там писати – без агресії, спокійно, просто наводячи факти.
Результати такі. По-перше, тамтешні люди від неї почули інформацію, яка до них раніше не заходила взагалі. От категорично. Як уродженець Запоріжжя, я дуже гарно знаю, як це буває – інформації яка в Києві у всіх на слуху, в Запоріжжі майже не знають. По-друге, поява пані Галини на тій групі стала ковтком свіжого повітря для тамтешніх патріотів – вони почали приходити на групу, лайкати, підтримувати, наводити приклади з їхніх реалій.
Нині ситуація така, що нахвалювати Росію та совок на групі стало моветоном – засміють. Упороті, звісно нікуди не ділися, але масова їхня підтримка явно пішла в минуле. ЗЕ нині масово ненавидять (я цитую). Агресія в бік Порошенка впала практично до нуля – тобто переважно не реагують. І так, рейтинг Партії Шарія в регіоні нині бахнувся до 1,5%. Звісно це заслуга не тільки цієї групи, але безсумнівно – і її у тому числі.
Слухав пані Галину – і готовий був аплодувати стоячи. Я сам так само писав колись на чатах Донецька, Одеси. А ще на форумах російських сайтів. Це неймовірно важка робота – це боротьба за свідомість громадян. Якби кожен взяв собі по регіональній групі тут на ФБ і почав туди писати… Але ж ні. Волати в коментах: «До них не достукатися» - легше. Правда?
