- у родини народжується дитина. І вона каже комусь, державі, владі: а вмотивуй мене цю дитину виховувати!
- захворіли батьки. Дорослі діти звертаються до держави: вмотивуй мене моїми батьками опікуватися!
- образили жінку. Її чоловік виставляє умови: вмотивуйте мене захищати її! Бо просто так дупу з дивану не підійму.
- хтось впав у воду та тоне. Оточуючі: так вмотивуйте ж нас його рятувати!
- палає будинок, вогонь охоплює особисті речі, меблі. Власники стоять перед ним на вулиці: вмотивуй нас, держава, рятувати те, що ще можемо врятувати!
Коли йдеться про війну, то хтось каже: ми захищаємо рідну землю, у нас вже на старті є мотивація. Ми розуміємо, що і кого захищаємо.
Ми знаємо, на що донатимо.
Ми знаємо, чому волонтеримо.
Ми знаємо, задля чого терпимо складнощі та незручності.
Світла немає? Так ми чудово розуміємо, чому.
А інші кажуть: ми дупи наших депутатів захищати не хочемо. Нехай вони нас вмотивують.
А про рідну землю ні слова.
Бо може вона не рідна?
І починають показувати невдоволення тим, що поїзди метро приходять невчасно. Або ліфт не працює. Бо їм незручно. Вони - окремо.
Ось ця підміна понять, це зміщення акцентів викликає сум. Ми десь провалилися в безодню, десь втратили найпершу сходинку, від якої відштовхується все інше - усвідомлення, мотивація, рішення, дія, в кінці кінців. Припускаю, що у людини з такими поняттями своє/не своє, стосується/не стосується і в іншому не все збалансовано. Немає відповідальності, немає дорослого сприйняття викликів, немає здатності вирішувати життєві негаразди, а тільки дай, зроби, "спочатку нехай вони", "а що мені ця Україна дала?", нема дурних, а чому Я?
І таке інше.
Хтось скаже, що це можуть бути бійці "економічного фронту"?..
)))
