"А ви знаєте, как звучить перша заповідь клятви Гіппократа?" - Евгений Якунов

"А ви знаєте, как звучить перша заповідь клятви Гіппократа?" - Евгений Якунов

Вы гадаєте це славнозвісне: "Не зашкодь?"

Ні. Перша заповідь звучить так: "присягаюся цінувати нарівні зі своїми батьками того, хто навчив мене лікарській умілості".

А ось друга заповідь: "... жити спільно з учителем, а при потребі – ділитися з ним своїми достатками; Його нащадків вважати своїми братами, а вмілість, якою вони захочуть оволодіти, передавати їм безкорисливо... ".

І, нарешті, третя: " знаннями, усними повчаннями, правилами, інструментами та всім іншим, що передбачено навчанням, ділитися зі... синами мого вчителя та учнями..."

І лише на четвертому місці те саме "не зашкодь".

Чому саме так? Саме в такому порядку?

Я довго думав над цим . І нарешті, здається, зрозумів.

Життя лікаря за часів Гіппократа було тривожним, а професія - ризикованою.

Бо епідемії й інфекції, війни і стихійні лиха , з якими лікар мав тоді справу, були не менш страшними ніж тепер. А скоріш за все - страшнішими. І жертв було не міряно. І тих, кого треба було рятувати.

І над кожним лікарем через це витала загроза
смерті - раптової чи повільної, каліцтва й невиліковної хвороби, якою заразився, виконуючи свій святий обов'язок.

І йдучи на зустріч з небезпеці, лікар мав бути впевненим, що у разі чого його учні про нього подбають. А, якщо станеться найгірше - виростять і вивчать його дітей.

У цьому й присягалися учні своєму вчителю.

Сьогодні це виразно розумієш. Коли через пандемію лікарів не вистачає, а життя їхнє в небезпеці. Коли випускники медичних вузів неохоче йдуть у професію, а інші звільняються з інфекційних лікарень і на бойовому посту змушені лишатися ветерани. Сьогодні ці заповіді особливо актуальні...

Ми, закликаючи лікарів на допомогу, вимагапючи від них неможливого, згадуємо колись про їхні сім'ї і їхніх дітей?

Але клятва Гіпократа - це не тільки про медицину. Це про учнівську вірність взагалі. Про те, що кожен з нас ніколи не має забувати тих, хто віддав нам частку свого серця ,розриваючись часто своєю увагою і турботою між нами - учнями і рідними дітьми. Здебільшого безкорисливо, не очікуючи винагороди й похвали, за поклиом душі. А очікуючи від нас хіба що одного - не забути про їхнє існування в скрутні для них часи...

Чи давно ми згадували про своїх стареньких учителів? Чи давно ми провідували їх? Питали, чи потребують вони нашої допомоги?

Іноді варто згадати ці перші три заповіді Гіппократа усім нам. Навіть тим, хто за фахом не мав на ній присягати...

Евгений Якунов

Loading...