"... Ми не встигли переодягнутися, дуже довго їхали... Зайшов у Сільпо, Харків, купити продуктів... У військовій формі, з передка, немитий, в засохлому багні (бо лазили по окопах і посадках), неголений, синяки під очима від втоми та адреналіну...
Тільки що зупинився - мені хтось руку хотів потиснути. Мені ідуть, і тиснуть чоловіки руку. Чесне слово, я перший раз звернув увагу... Хоча ні... Колись звертав, потім якось контузія, птср, депресія, забув все те... "
А я хочу, щоб вам, хлопці, руки тиснули всюди і завжди.
І щоб очі не відводили, не ховали погляди. Ні від вашої форми в засохлому багні, ні від ваших синяків під очима. І щоб ви не вважали себе білими воронами серед цивільних. Бо часто так стається, що коли приїзджаєте на кілька днів в місто, то не кожен з вас хоче виходити на вулицю, щоб не знайти проблем. Не від того, що вам їх хтось зробить - а що ВИ не втримаєтесь.
Дуже хочу, щоб жінки оберталися вам в спину, замріяні та усміхнені. Та щоб дитячі очі спалахували від захвату.
Хтось напише, що Армія - зріз суспільства. І є різні. І не кожним в окремих випадках можна пишатися, і не кожному довіряти. Але це окремі випадки, такі, які присутні і серед цивільних (політиків, вчителів, лікарів, науковців, релігійних діячів, тощо). Я хочу, щоби ми спочатку звели її, Армію, в культ, поставили на найвищу сходинку, як систему. Як частину нас самих. Як те, без чого не буде нічого і нікого.
Мені ваші синяки під очима, від втоми та адреналіну, впадають в душу. Рідні ви наші.
