"Аліна Паш і Путін" - Віктор Бобиренко

"Аліна Паш і Путін" - Віктор Бобиренко

Світ змінився. Він став наскільки фрагментарним, що раніше і подумати не можна було.

Я лише сьогодні вранці дізнався про існування Аліни Паш.

І то лише тому – що я член наглядової ради Суспільного і до нього є зауваження.

А якби Аліна Паш не з’їздила до Москви і Криму – я би щасливо прожив життя – не знаючи про неї нічого.

Раніше люди жили проблемами поселень.

І про існування якогось короля Португалії у 19 столітті 99% українців якогось Ніжина точно не знали.

Зате усі знали околоточного і скандали місцевих поміщиків.

Далі усіх хоча б об’єднували цитати. Бо книжок було мало. А читаючих багато.

Тому фразу: «може тобі ще і ключа від квартири?» - могло продовжити 80% людей. На початку 90-х. А зараз лише ті, кому за 40-к.

Так само із фільмами. І так само - з віковими обмеженнями. Скажіть комусь на виході: «Штірліц…» і вам продовжать: «А вас я попрошу остаться…».

Але лише старшим. Бо нинішні студенти вже цього фільма п’ять разів не бачили. Не повторять.

Усі, кому більше 40-ка, але менше 60-ти вичислюються в Україні по Лесю Подерев’янському. Старші і менші – не в темі.

Рускіє – не зрозуміють. А ця вікова категорія – може сипати цитатами.

Я на тренінгах студентам говорю: дивіться фільми молодості батьків і читайте ті ж книги.

Щоб розуміти їх покоління. Бо поки-що воно править.

А через спільні цитати – підстроїтися легше. І зробити кар’єру. Бо ви будете з ними на одній хвилі.

Але схоже – зараз сегментація повна.

Втрачено зв’язки між поколіннями. Немає спільних героїв, цитат, пісень, віршів.

Втрачено зв’язок географічний. Я не знаю більшості жителів свого будинку, хоча чемно здороваюся у ліфті.

Є тільки професійні зв’язки і хобі.

І тому в центрі Києва я швидше зустріну знайомих ніж у рідному місті.

Але є те, що нас об’єднує. Ми стали нацією. У нас немає спільних знайомих, співаків і книг.

Але є ненависть до Путіна.

Ну, принаймні десь у 80% українців.

У нас є спільна проблема. І ця проблема – Російська федерація.

У нас є спільна армія.

Бо у нас не тільки міфічні предки поховані в безіменних могилах.

А конкретні друзі і родичі на Алеях Слави наших міст.

І так. З’являються пісні, які об’єднують і молодих і старих. У Слов’янську і Калуші.

І досить лише на Сході затягнути: «Батько наш Бандера…» - підхоплять і на Півдні і на Заході.

Дякуємо Путіну за єдність. І хай він з»охне!

Слава Україні!