Поки Захід роками сперечається про нову архітектуру безпеки у Східній Європі та на Кавказі, Кремль давно застосовує значно простіший інструмент впливу. Це геть ніяк не танки і не газ, на цей раз зброєю стають товари, ринки збуту та економічна залежність. Саме це відбувається сьогодні у відносинах між росією та Вірменією. У травні 2026 року Росспоживнагляд оголосив про призупинення продажів і вилучення з обігу вин та коньяків кількох великих вірменських виробників, зокрема заводів «Веді-Алко», «Абов’янського коньячного заводу» та «Винно-коньячного будинку «Шахназарян». Офіційна причина звична, російські лабораторні перевірки нібито виявили невідповідність фізико-хімічним нормам у таких брендах, як «Гетап Вернашен», «Веді Алко», «Вірменський коньяк 5 зірок» та «Шахназарян XO».
На перший погляд це виглядає як технічне рішення, але якщо подивитись на ширший контекст, стає зрозуміло, що справа не в якості алкоголю. Щоб побачити справжню логіку подій, достатньо подивитися на хронологію. Вірменський виробник мінеральної води “Джермук” потрапив під російську заборону раніше, потім прийшла черга квіткового імпорту, тепер алкоголь. Кожен наступний удар по вірменському експорту збігається не з погіршенням якості продукції, а з конкретними політичними кроками Єревану. Зі зближенням Вірменії з Євросоюзом, відкритою критикою Організації договору про колективну безпеку з боку прем’єр-міністра Нікола Пашиняна, переговорами про безпекове партнерство з Францією. Вибірковість Росспоживнагляду є принциповою ознакою того, що за формальними претензіями ховається інший порядок денний. Так само як аналогічні «якісні» проблеми в продукції з країн, що залишаються лояльними до Кремля, системно ігноруються.
Вибір саме алкогольної галузі як інструменту тиску не випадковий. Протягом десятиліть росія поглинала від 80 до 90 відсотків усього вірменського коньячного і винного експорту. Ця залежність формувалась роками і цілком свідомо підтримувалась Москвою як механізм контролю. Вірменські виробники не просто продавали товар на зручному великому ринку, вони потрапляли в структурну пастку, адже чим більше вони залежали від росії, тим вразливішими ставали до будь-якого рішення Кремля. Це не лише великі прибутки, йдеться про тисячі робочих місць, занятість в сільських регіонах та цілих економічних ланцюгах. Удар по цій сфері автоматично породжує внутрішній тиск на владу Вірменії з боку населення.
Фактично Москва намагається показати просту річ, і за їхньою логікою будь-яка спроба вести незалежну зовнішню політику матиме економічну ціну. Кремль розраховує, що тиск на виробників змусить великих підприємців лобіювати зміну зовнішньополітичного курсу уряду. Власники коньячних заводів, виноградарі та сільські громади, зайнятість яких пов’язана з цією галуззю, можуть перетворитись на чинник внутрішнього незадоволення Пашиняном. Кремль намагається, простіше кажучи, руками вірменського бізнесу натиснути на вірменський уряд.
Нинішня ситуація майже дзеркально повторює події навколо Грузії у 2005 – 2009 роках. Тоді Москва так само раптово заборонила грузинське вино та мінеральну воду «Боржомі» під тим самим приводом, санітарні порушення та фальсифікат. На росію тоді припадало близько 80% грузинського винного експорту. Офіційно Москва говорила про захист споживачів, але часовий збіг із загостренням відносин після Революції троянд та курсом Міхеїла Саакашвілі на членство в НАТО говорив сам за себе.
Але є один важливий нюанс, адже грузинське вино справді мало проблеми з контролем якості, і кілька заводів пізніше були закриті за виробництво фальсифікату. Проте жодна країна не отримувала настільки широкого ембарго виключно через технічні порушення. Заборони в Грузії послідовно розширювались, і спочатку було вино, потім мінеральна вода, потім транспортна блокада, масові депортації грузинських мігрантів із росії та підтримка сепаратистських регіонів. Кожен наступний крок ставав частиною тієї самої стратегії гібридного тиску. Завершилась ця ескалація у серпні 2008 року відкритою російською військовою агресією.
Тому грузинський кейс став одним із перших прикладів сучасної російської гібридної стратегії. Москва навчилась використовувати економіку як політичну зброю задовго до повномасштабних воєн. Грузинський прецедент важливий ще й тому, що він демонструє несподіваний наслідок такої стратегії. Замість того, щоб змусити Тбілісі повернутися до орбіти Москви, ембарго прискорило диверсифікацію грузинської економіки. Грузинські виробники почали здобувати сертифікацію для європейських ринків, освоювати ринки Азії та Близького Сходу. Залежність від росії скоротилася саме через те, що Москва скористалась нею як зброєю. Кремль досяг протилежного від бажаного ефекту, і Грузія після війни 2008 року не повернулась до колишньої моделі відносин із Москвою.
Сьогодні ж Вірменія перебуває на схожому перехресті, що і тоді. Після втрати Нагірного Карабаху у вересні 2023 року Єреван переглянув своє ставлення до цінності російських безпекових гарантій. Пашинян відкрито говорить про те, що Організація договору про колективну безпеку не виконала своїх зобов’язань. Зараз же Єреван розвиває безпекове партнерство з Францією, активізує переговори з Євросоюзом і демонстративно дистанціюється від Москви в питаннях безпекової архітектури. Для Кремля це неприйнятно з очевидних причин. Вірменія традиційно вважалась найнадійнішим союзником росії на Південному Кавказі. Якщо вона остаточно вийде з орбіти Москви, весь регіон фактично відійде з-під кремлівського контролю. До того ж вірменський “дрейф” надсилає небезпечний для Кремля сигнал іншим пострадянським державам. Вони демонструють на власному прикладі, що ціна за відхід від росії може виявитись меншою, ніж здавалось.
Окремою «адресою» для алкогольного ембарго є не лише Єреван. Якщо спостерігати за тим, що відбувається з Вірменією, то Молдова, Казахстан та інші країни, які балансують між росією і Заходом, мають зробити власні висновки про ціну геополітичної самостійності. У цьому сенсі вірменське ембарго є демонстраційним заходом для всього пострадянського простору, а не лише двостороннім торговельним конфліктом. При цьому Кремль робить це без відкритої конфронтації, без офіційних санкцій та ультиматумів. Формально йдеться лише про захист споживачів. Саме в цьому і полягає суть гібридного тиску через регуляторні органи, митницю та бюрократичні бар’єри. Москва отримує політичний ефект, зберігаючи формальну дистанцію від прямої конфронтації.
Проте стратегія Кремля несе в собі структурну суперечність. Чим активніше Москва використовує економічну залежність як інструмент примусу, тим більше вона підриває власну привабливість як стабільного партнера. Країни, які зазнали такого тиску, починають сприймати диверсифікацію ринків збуту не як ідеологічний вибір, а як питання національної безпеки. Вірменські виробники вже зараз мають конкретний стимул шукати сертифікацію для ринків Євросоюзу та нарощувати поставки до країн Перської затоки й Азії. Цей процес не буде простим, бо вихід на нові ринки потребує інвестицій, нових стандартів та часу. Але саме на цьому шляху лежить довгострокова відповідь на кремлівський тиск.
Заборона на вірменський алкоголь є класичним кремлівським інструментом, вже застосованим проти Грузії, України та Молдови. Логіка ідентична в усіх випадках. Спочатку формується структурна залежність, потім вона перетворюється на важіль у момент, коли держава намагається вийти за межі московської орбіти. Формальний привід завжди технічний, а реальна мета завжди геополітична. Але чим більше росія використовує власну економічну вагу як зброю, тим швидше ця вага зменшується. Намагання утримати вплив через тиск часто лише пришвидшує саме той процес, який Москва намагається зупинити.
Секція Дельта групи «Інформаційний Спротив»
