Це зовсім нічого не означає, вже в листопаді Байден «стелитиме» перед Сі Цзіньпінем червону доріжку привітності.
З приводу «диктатора» всі так переживають, бо напередодні глава держдепу Блінкен замирився з китайським лідером, і той нібито пообіцяв не постачати зброю
Росії. І тут дідусь Джо міг все наламати. Однак, все Ok.
Річ у тім, що США змінили стратегію у Південно-Східній Азії, увімкнувши режим «Realpolitik» на повну. Realpolitik
- це сповідування практичних цілей та вигод, жертвуючи ідеологією чи мораллю. Так би мовити, інтерес понад ідеалами.
Найближчими годинами до Вашингтону
прилетить премʼєр Індії Моді. Ще донедавна держдеп США відмовляв політикові у візі, оскільки очолюваний - на той момент - Моді штат Гуджарат став ареною антимусульманських
заворушень, загинули сотні людей. Відтоді ситуація з правами людини у державі кращою не стала, за критику премʼєра загримів за ґрати навіть спадкоємець династії засновників Індії
Рахул Ґанді (про Махатму та Індіру Ґанді ви ж чули).
Ще 10 років тому з Моді США не спілкувалися б, та часи змінилися. «Не можеш вплинути на ситуацію, зміни
ставлення до неї», - щось таке мало б бути викарбувано на фронтоні держдепу: США усвідомили гіркі уроки навʼязування демократії країнам Глобального Півдня. Наприклад, прагнення
прищепити Саудівській Аравії демократичні манери лише підштовхнуло саудитів у політичні обійми Китая.
Сьогодні навіть диктаторів варто цінувати, бо кожен із них може стати твоїм ворогом.
Зараз Індія за чисельністю населення приблизно рівна Китаю, територіально знаходиться в одному з найстратегічніших для США місць на земній
кулі та намагається стримувати гегемонію Китаю на Глобальному Півдні, зокрема - в БРІКС. Тому у Байдена немає сьогодні геополітичного вибору: підкинути Делі зброю… чи
пригорщу демократії та прав людини. Втягування напівдиктаторської країни в орбіту Вашингтона вже розпочалося: Індія входить у т.зв. четвірку - блок держав Тихого та Індійського
океанів: Австралії, Японії, Індії та США.
Тепер диктатори, наче росіяни: є хороші, а є погані. До цього спонукала путінська агресія проти України.
Сі не
шантажує світ ядерною зброєю, не обіцяє заморозити пів Європи, а ще когось - позбавити харчів. Імператорські лаври та прагнення до гегемонії йому невпинно тиснуть на кору
головного мозку, але не так сильно, як кремлівському фюреру.
У Китаю є серйозна мотивація для замирення із США, - зникло головне джерело розвитку: до останнього часу
КНР фінансувала економіку через нарощення зовнішнього боргу: на 1 юань інвестицій залучалося 1,5 юаня боргу. Зараз для росту потрібно вже 3 юані. Іншого джерела розвитку
економіки наразі немає. Тому Сі критично знайти точки дотику з США. І навпаки, Вашингтон лякає як воєнна потужність КНР, так і наслідки можливого падіння економіки Піднебесної.
У листопаді в Сан-Франциско очікується зустріч лідерів КНР і США, де вони мали б проговорити ключові проблеми сьогодення. Може, заодно, визначать майбутнє
Росії.
Важливий факт: Байден багато що говорить… Казав, наприклад, що США не виділять Україні наступальної зброї… потім те ж саме повторював про
танки; потім переконував усіх, що ЗСУ не потрібні F-16, а тепер ніби-то гримнув дверима НАТО перед нашим носом, і назвав Сі диктатором. Але ж ми знаємо, що життя
багатогранніше, ніж то здається американському президентові.
