У нашому суспільстві сьогодні штучно сформували дві шизофренічні крайнощі. Коли я кажу, що з ворогом неможливо домовитися, бо він прийшов нас вбивати і знищувати під корінь, мене одразу ж звинувачують у пропаганді «війни до останнього українця». Але найстрашніший парадокс цієї епохи полягає в тому, що справжню війну до останнього українця ведуть зовсім не на передовій. Її методично і цинічно ведуть у високих тилових кабінетах.
Найгірше те, що відверті зрадники і мародери сьогодні успішно цементуються в масовій свідомості через ті самі медійні помийки, що й реальні патріоти, прагматичні функціонери, справжні люди, які реально здатні вивести Україну з бідності та прірви. Це класичне ІПСО навиворіт. Цих людей навмисно змішують в одну купу, розмиваючи межі добра і зла, хоча в них абсолютно діаметральні плани на цю країну. Одні будують глуху оборону, технологічну армію і потужну економіку, інші — спокійно пиляють оборонні бюджети, прикриваючись патріотичними гаслами та вишиванками.
Памятаєте історію про браковані міни 2024 року?
Історія з бракованими 120-мм мінами — це не просто епізод. Це ідеальний, кристально чистий рентген цієї гнилої державної машини. У воюючій країні, яка щодня втрачає території та людей, бракований боєприпас — це не «технічний нюанс» і не «логістична накладка». Це зірвана вогнева підтримка піхоти. Це втрачені хвилини, які коштують життів. Це життя, яке обривається не тому, що російський ворог виявився сильнішим, а тому, що твоя ж власна держава вирішила зліпити міну з «лайна і гілок», аби збільшити маржу на держзамовленні.
Арифметика безвідповідальності: від 24 до 120 тисяч зрад
Офіційно ця катастрофа випливла назовні восени 2024 року. Тоді Міноборони та Мінстратегпром намагалися згодувати суспільству стерильну казочку: мовляв, щось десь пішло не так у технології, трохи відсирів порох, якісь проблеми зі зберіганням на складах. "Розберемося", — казали вони.
А далі почалася відверта гра в наперстки з цифрами на крові. Спочатку скромно заявили про 24 тисячі бракованих мін. У січні 2025 року цифра обережно підросла до 30 тисяч, згодом — до 39 тисяч. Система тягнула час, сподіваючись, що фронт усе спише, а суспільство переключиться на інший скандал. І лише навесні 2025 року силовики були змушені вийти з реальною цифрою — понад 120 тисяч бракованих мінометних пострілів, які були не просто виготовлені, а свідомо поставлені війську. 120 тисяч разів український мінометник натискав на спуск — і отримував осічку або розрив у стволі.
«Незамінний» мародер та його патенти на схеми
Сьогодні вже ніхто не приховує, що епіцентром цього злочину став Павлоградський хімічний завод під керівництвом Леоніда Шимана. Цей персонаж — жива хрестоматія української корупції, який успішно господарює на державному підприємстві ще з часів Януковича. Його послужний список вражає: від організації виробництва низькоякісного палива на території держзаводу до оборудок з американськими аферистами на мільйони доларів та примусу покупців працювати через фіктивні фірми-«прокладки». За ці таланти НАБУ і САП викотили йому підозри ще задовго до того, як вибухнув мінометний скандал.
Але як відреагувала держава? Можливо, негайно звільнила токсичного управлінця, який зриває обороноздатність? Абсолютно ні. Шимана дбайливо залишили на посаді. В урядових кулуарах запустили зручний гул: мовляв, він «володіє унікальними патентами на зброю», «знає, як влаштовані всі виробничі процеси», і якщо його прибрати — все зупиниться. Більше того, уряд цинічно залишив його ще й генеральним конструктором зі створення боєприпасів. Тобто доведеного факту, що його 120-мм міни тупо не вибухають на фронті (що чудово було видно на відео Бутусова), виявилося недостатньо. Шиман став надто цінним і ресурсним гвинтиком у вертикалі тодішнього куратора оборонки Олександра Камишіна.
Анатомія зради: як легалізувати брак на мільярди
Офіційна версія СБУ, опублікована після арештів, звучить як вирок системі: керівництво заводу свідомо використовувало дешеві неякісні порохи, один з яких взагалі не був призначений для 120-мм мін. Замість штатних детонаторів М-12 завод тупо і безкоштовно брав ті, що надавали Сили Логістики ЗСУ, і ліпив їх у свої вироби. Увіткнути деталь від «Хонди» у «Шкоду» і сподіватися, що вона поїде — ось весь секрет виробництва. Мета одна: здешевити собівартість і максимізувати прибуток з державного контракту на понад 11 мільярдів гривень.
Але Шиман не міг провернути це сам. Йому потрібні були підписи військової прийомки. І тут на сцену виходять посадовці військового представництва Міноборони: екскерівник Михайло Шкуренко та очільник групи контролю Юрій Яресько, які закрили очі на брак. Чому воєнпред Шкуренко був таким лояльним? Відповідь лежить у його ж декларації: дружина полковника працює на цьому самому заводі Шимана і отримує там зарплату в один мільйон гривень на рік. Ідеальний, неприкритий конфлікт інтересів, який чудово бачили в Міноборони, але воліли не помічати.
Саме цей воєнпред здійснив паперову магію, щоб Агенція оборонних закупівель (АОЗ) могла укласти контракт. Спочатку в акті спроможності заводу значилося 300 тисяч мін на рік і фіксувалася відсутність серійного виробництва детонаторів. Але в останній версії документа місткість заводу раптово зросла до фантастичних 670 тисяч, а всі ризики кудись випарувалися.
Генеральський «дах» і прикриття Ставкою
Проте Шиман і куплені воєнпреди — це лише виконавча ланка. Справжня системна катастрофа починається там, де схему легалізують і продавлюють генерали та міністри. Агенцію оборонних закупівель буквально ґвалтували і програмували на підписання цих контрактів. На нарадах у Міноборони генерал-майор Замотаєв прямо вимагав укладати угоди, прикриваючись найсвятішим — «необхідністю виконання рішень Ставки Верховного Головнокомандувача».
Ексміністр стратегпрому Герман Сметанін навіть публічно зізнався у цій масштабній маніпуляції: його міністерство свідомо завищувало спроможності заводу у кілька разів і йшло до Міноборони вимагати відповідних контрактів. Тобто на самому верху чудово знали, що натягують сову мільярдного держзамовлення на корупційний глобус Шимана.
Хто в Міноборони дав «зелене світло» цій афері? Уся вертикаль воєнпредів була жорстко зав'язана на заступника міністра Івана Гаврилюка. І що з ним відбувається зараз? За кілька днів до гучних арештів у справі мін його тихенько, без шуму звільняють з посади заступника міністра. Але не викидають на вулицю і не відправляють під слідство. Міністр Умєров лагідно переводить генерала Гаврилюка... у Наглядову раду тієї самої АОЗ із космічною зарплатою у 320 тисяч гривень на місяць! Для цього з ради навіть викинули реального волонтера Тараса Чмута. Своїх система не здає, вона їх пересаджує в тепліші крісла.
СБУ як інструмент зачистки: два заводи — два підходи
І ось тут ми підходимо до ролі доблесної Служби безпеки України. Її дії в цій історії нагадують не роботу правоохоронного органу воюючої держави, а дії бригади чистильників, які обрубують кінці. Важливий факт: СБУ взагалі не хотіла розслідувати цю справу! Лише 20 січня 2025 року суд за заявою активістів ЦПК буквально зобов’язав Службу безпеки відкрити провадження. Тобто, на фронт їдуть ешелони смертоносного браку, скандал доходить до Ставки, а правоохоронну машину доводиться заводити судовим стусаном.
Коли ж СБУ нарешті прийшла на завод, вона спакувала лише Шимана та кількох управлінців середньої ланки. Чому? Бо блискавичне вилучення документів і арешт «стрілочників» ідеально унеможливлює подальше розслідування НАБУ, яке могло б (і мало б!) потягнутися на самий верх — до генерала Гаврилюка, ексміністра Камишіна та чинного міністра Умєрова. СБУ просто локалізувала пожежу, щоб вона не перекинулася на Печерські пагорби.
Щоб остаточно зрозуміти всю глибину прірви і вибірковості правосуддя, просто порівняйте цей кейс із подіями лютого 2026 року. Єдиний український приватний виробник крупнокаліберних патронів (ТОВ «Спецмашкомплект»), який за власні інвестиції робить 12,7-мм набої для збиття російських «шахедів», раптово зупиняє роботу. Причина? Туди вривається СБУ з масками-шоу та жорсткими обшуками через якісь міфічні «не такі технічні умови» та сталеве осердя кулі. Робота цілого стратегічного приватного підприємства паралізується миттєво. Без рішень суду від активістів, без довгих роздумів на Ставці.
А що ж із державною годівницею Шимана, яка відверто гнала 120 тисяч бракованих мін? Її зупинити обшуками неможливо! Директор АОЗ Арсен Жумаділов ще у травні 2025 року публічно заявляв, що співпрацю з Павлоградським хімзаводом не припинятимуть, бо «інакше завод зупиниться». Приватний завод, який захищає небо, зупинити і знищити можна. А державну корупційну клоаку — зась.
59,6 мільярда нових причин забути про скандал
Нормальна держава після такого скандалу на рівні Ставки розірвала б контракти з токсичним підприємством, ввела б туди жорстку військову адміністрацію, а всі причетні генерали вже б давали покази в СІЗО.
Але в нас свій шлях. Одразу після скандалу з бракованими мінами, у лютому-квітні 2025 року, держава укладає з цим самим Павлоградським хімічним заводом нові безпрецедентні контракти на постачання боєприпасів на 59,6 мільярда гривень.
Ось і весь фінал цієї драми. Не системне очищення. Не чорний список для бракоробів. Не аудит Міноборони і не політична відповідальність на рівні керівництва держави.
Щоб остаточно добити будь-яку віру у справедливість: у грудні 2025 року той самий Леонід Шиман отримує нову підозру від НАБУ — цього разу за розкрадання 102 мільйонів гривень на закупівлі динамічного захисту для бронетехніки. Знову оборонка, знову завищені втричі ціни, знову ті самі прізвища. І знову — нуль реакції системи.
Історія з бракованими мінами закінчилася класично — показушними арештами для відводу очей, теплими посадами для причетних генералів та майже 60 мільярдами нових державних вливань у ту саму діряву бочку.
Зараз нам намагаються продати ілюзію суворого правосуддя: ексгендиректор Павлоградського хімзаводу Леонід Шиман сидить у СІЗО. Буквально в середині лютого 2026 року Вищий антикорупційний суд показово продовжив йому арешт до 11 квітня. Але є один нюанс, який ідеально характеризує всю цю гнилу систему: під шум фронтових зведень суд тихенько і цинічно зменшив йому суму застави з 30 мільйонів до 24,9 мільйона гривень. Для людини, яка роками сиділа на контрактах в 11 мільярдів і зліпила 120 тисяч дефектних мін з «лайна і гілок», це навіть не здача — це кишенькові гроші.
Держава просто зробила дешевий косметичний ремонт фасаду. Щойно скандал досяг піку, на початку червня 2025 року Леоніда Шимана тихо сховали в СІЗО (щоб згодом виписати йому комфортну знижку на заставу), а табличку на дверях кабінету гендиректора просто поміняли.
Але кого система поставила на його місце? Можливо, незалежного аудитора? Або запровадила жорстку військову адміністрацію? Ні. Виконувачем обов'язків призначили Дмитра Вашневського — давнього підлеглого самого Шимана, людину, яка незмінно працює на цьому ж заводі з 2005 року і до цього спокійно сиділа в кріслі заступника директора профільного інституту при підприємстві. Тобто система просто пересунула перевіреного гвинтика на місце токсичного керівника.
Декорації змінилися, але ті самі 59,6 мільярда гривень за новими державними контрактами успішно освоюються тією ж старою командою. Завод працює, гроші йдуть, кругова порука забетонована.
А як щодо генералів, які змушували підписувати ці контракти, прикриваючись рішеннями Ставки Верховного Головнокомандувача? Вони почуваються чудово. І тут починається найцікавіше — класичний сімейний підряд. Той самий генерал-майор Євген Замотаєв, який на нарадах продавлював угоди по мінах Шимана, має 28-річного сина Артема. І поки батько відповідав за координацію у Міноборони, фірма сина (ТОВ «Больверк») раптово перетворилася з дрібного підприємства на мілтех-гіганта. Лише за 2024 рік ця компанія задекларувала понад 1 мільярд гривень доходу на контрактах для армії, а у 2025-му цифри поповзли ще вище. Батько лобіює мільярди нагорі, а син успішно освоює їх внизу.
Це і є головний і найстрашніший висновок про те, як працює наша держава під час війни за виживання.
У цієї системи осічка трапляється лише тоді, коли треба стріляти по ворогу. Коли ж йдеться про розпил мільярдного контракту, про комфортні застави для тилових мародерів і знищення обшуками тих приватних виробників, які реально працюють на перемогу — ця система спрацьовує безвідмовно, жорстоко і точно в ціль.
