Напередодні Дня Незалежності багато хто з моїх співвітчизників звично обговорює питання, які із самою незалежності ніяк не пов'язані. Проводити військовий парад або не проводити, подобається їм черговий президент або не дуже, добре вони живуть або не так щоб, їхати чи залишатися.
До самої незалежності всі ці питання ніякого відношення не мають. Коли мова йде про проголошення незалежності, варто поставити собі одне дуже просте питання: незалежність - вона від кого?
В українському випадку відповідь на це питання є зрозумілою. Українська незалежність - це незалежність від Росії. Так, в різні історичні періоди українські землі входили до складу різних держав. Але і 1917 року творці Української Народної Республіки, і 1991 року депутати Верховної Ради УРСР проголошували незалежність саме від Росії.
Метрополія могла називатися по-різному - Російською імперією або Радянським Союзом - але суть її від цього не змінювалася. І зусилля її теж були незмінні: перетворення українців у «малоросів», частину «русского» народу до 1917 року і перетворення українців у «радянських людей», російськомовних і відданих Москві - після.
Коли ви думаєте про незалежність, не ставте собі, будь ласка, питань про те, яку зарплату ви отримуєте, чи подобається вам влада і чи є ефективною боротьба з корупцією. Ці питання задають собі люди у всіх країнах світу - і розвинених, і не дуже. Але аж ніяк не у всіх країнах світу зберігається колоніальна ментальність величезної частини населення.
Не у всіх країнах світу люди демонстративно відокремлюють себе від держави. Не у всіх країнах світу Батьківщина сприймається виключно як годівниця або інструмент розподілу соціальних пільг. Я не стверджую, що так відбувається тільки в Україні. Я стверджую, що так відбувається у всіх країнах, які не подолали свого колоніального минулого. І особливо важко тим людям, хто навіть не зрозумів, що жив - в колонії. Що жив - під окупацією.
Коли ви думаєте про незалежність, краще запитайте себе, якою мовою ви розмовляєте і якою мовою розмовлятимуть ваші діти і внуки. Краще подумайте, які книжки читаєте, які фільми дивитеся, які історичні дати для вас є важливими, до якої церкви ви ходите. Простіше кажучи - скажіть чесно собі, собі самому - якому богу ви молитеся. І якщо ви продовжуєте молитися чужому - то, може бути, звідси всі ваші проблеми і всі наші?
Коли незалежність було проголошено, більшість жителів колишньої Української РСР сприйняло рішення парламенту і власне голосування на референдумі як дитячу іграшку. Ну, жили в Радянському Союзі, а тепер поживемо у СНД. Але ж нам залишаться наші товари і продукти, значить, ми будемо жити краще.
Коли стало ясно, що без реальних зусиль і змін жити краще не виходить, знову згадали про «старшого брата» і проголосували за Леоніда Кучму, який обіцяв відновлення «історичних зв'язків». Багато хто досі сприймає цей час проїдання того, що ще залишилося від Радянського Союзу як справжнє українське «золоте століття».
У ці роки колоніальний менталітет колишніх радянських громадян поступився місцем постколоніальним «хитрощам», «багатовекторності», спробам розкрутити на гроші і Москву, і Берлін, і Вашингтон - аби тільки самим нічого не робити.
Вважалося, що датою остаточного розриву між Києвом і Москвою був Майдан 2004 року - але вже за кілька років більшість виборців проголосувало за Віктора Януковича і Партію Регіонів. Довелося чекати наступного остаточного розриву - Майдану 2013-2014 років.
Але я хотів би поцікавитися у читача - а якби Путін не зійшов з розуму, не поліз би в Крим, не влаштував би війну на Донбасі - хіба сьогодні ми не знаходилися б перед перспективою нового тріумфу проросійських сил? І хіба не будемо ми знаходитися перед такою перспективою вже завтра - якщо тільки в Москві вирішать, що пора йти з наших земель і знову запропонувати нам «братні обійми».
Адже насправді ми стаємо Україною тільки тому, що захищаємося. А ми повинні стати Україною тому, що таким є щире бажання кожного українського громадянина. Це не одне й те саме - від безвиході і за бажанням.
І результати процесів теж будуть різні - просто тому, що процес перетворення в Україну, щоб дошкулити Росії можна повернути в інший бік.
У нас є час на проведення структурних реформ, на боротьбу з корупцією, на європейську інтеграцію. Багато країн з такою економікою, як наша, вирішували ці проблеми десятиліттями - і Україна не стане винятком. Якщо популістські настрої в суспільстві візьмуть гору, не виключено і «латиноамериканське» ходіння по колу.
Мене все це не лякає. Аж ніяк не кожна країна стає успішною відразу. Якщо процвітаючу Україну побудують не діти, а внуки сучасних українців - це вже буде серйозним досягненням після століть рабства і бездержавності.
Але на що у нас дійсно немає часу - так це на вичавлювання з себе раба. Московського раба. Майдан 2013-2014 роки і агресія Росії дали Україні історичний шанс. Шанс стати самою собою. Зрозуміти, наскільки глибоко пустила коріння в її землі колоніальна спадщина. Наскільки небезпечною є рабська ментальність для майбутнього країни.
Ви можете проводити реформи, боротися з корупцією, домагатися особистого успіху. Але якщо ви не побудуєте справжньої держави - все це буде ні до чого.
Україна - це не просто територія, чиї кордони позначені на карті. Це країна зі своєю історією, своєю мовою, своїми традиціями, своїм власним майбутнім. Нам належить побудувати саме таку країну. Тому що тільки така країна може розраховувати на успіх.
Головна причина всіх українських бід - байдужість до України. І перемагаємо ми тільки тоді, коли згадуємо про неї.
______________________________________________
Накануне Дня Независимости многие мои соотечественники привычно обсуждают вопросы, с независимостью никак не связанные. Проводить военный парад или не проводить, нравится им очередной президент или не очень, хорошо они живут или не так чтобы, уезжать или оставаться.
К самой независимости все эти вопросы никакого отношения не имеют. Когда речь идет о провозглашении независимости, то следует задать себе один очень простой вопрос: независимость - она от кого?
В украинском случае ответ на этот вопрос ясен. Украинская независимость - это независимость от России. Да, в разные исторические периоды украинские земли входили в состав различных государств.
Но и в 1917 году создатели Украинской Народной Республики, и в 1991 году депутаты Верховной Рады УССР провозглашали независимость именно от России. Метрополия могла называться по-разному - Российской империей или Советским Союзом - но суть ее от этого не менялась.
И усилия ее тоже были неизменны: превращение украинцев в «малороссов», часть русского народа до 1917 года и превращение украинцев в «советских людей», русскоязычных и преданных Москве - после.
Когда вы думаете о независимости, не задавайте себе, пожалуйста, вопросов о том, какую зарплату вы получаете, нравится ли вам власть и эффективна ли борьба с коррупцией. Эти вопросы задают себе люди во всех странах мира - и развитых, и не очень. Но отнюдь не во всех странах мира сохраняется колониальная ментальность огромной части населения.
Отнюдь не во всех странах мира люди демонстративно отделяют себя от государства. Отнюдь не во всех странах мира Родина воспринимается исключительно как кормушка или инструмент распределения социальных льгот. Я не утверждаю, что так происходит только в Украине.
Я утверждаю, что так происходит во всех странах, которые не преодолели своего колониального прошлого. И особенно трудно тем людям, кто даже не понял, что жил - в колонии. Что жил - под оккупацией.
Когда вы думаете о независимости, лучше спросите себя, на каком языке вы разговариваете и на каком языке будут разговаривать ваши дети и внуки. Лучше подумайте, какие книги читаете, какие фильмы смотрите, какие исторические даты для вас важны, в какую церковь вы ходите. Проще говоря - скажите честно себе, себе самому - какому богу вы молитесь. И если вы продолжаете молиться чужому - то, может быть, отсюда все ваши проблемы и все наши?
Когда независимость была провозглашена, большинство жителей бывшей Украинской ССР восприняло решение парламента и собственное голосование на референдуме как детскую игрушку.
Ну, жили в Советском Союзе, а теперь поживем в СНГ. Зато нам останутся наши товары и продукты, значит, мы будем жить лучше. Когда стало ясно, что без реальных усилий и перемен жить лучше не получается, вновь вспомнили про «старшего брата» и проголосовали за Леонида Кучму, который обещал восстановление «исторических связей».
Многие до сих пор воспринимают это время проедания того, что еще осталось от Советского Союза как настоящий украинский «золотой век». В эти годы колониальный менталитет бывших советских граждан уступил место постколониальной «хитрости», «многовекторности», попыткам раскрутить на деньги и Москву, и Берлин, и Вашингтон - лишь бы только самим ничего не делать.
Считалось, что датой окончательного разрыва между Киевом и Москвой был Майдан 2004 года - но уже спустя несколько лет большинство избирателей проголосовало за Виктора Януковича и Партию Регионов. Пришлось ждать следующего окончательного разрыва - Майдана 2013-2014 годов.
Но я хотел бы поинтересоваться у читателя - а если бы Путин не сошёл с ума, не полез бы в Крым, не устроил бы войну на Донбассе - разве сегодня мы не находились бы перед перспективой нового триумфа пророссийских сил? И разве не будем мы находиться перед такой перспективой уже завтра - если только в Москве решат, что пора уходить с наших земель и опять заключить нас в «братские объятия».
Ведь на самом деле мы становимся Украиной только потому, что защищаемся. А мы должны стать Украиной потому, что таково сокровенное желание каждого украинского гражданина. Это не одно и то же - от безвыходности и по желанию. И результаты процессов тоже будут различны - просто потому, что процесс превращения в Украину назло России обратим.
У нас есть время на проведение структурных реформ, на борьбу с коррупцией, на европейскую интеграцию. Многие страны с такой экономикой, как наша, решали эти проблемы десятилетиями - и Украина не станет исключением.
Если популистские настроения в обществе возобладают, не исключено и «латиноамериканское» хождение по кругу. Меня все это не пугает. Отнюдь не каждая страна становится успешной сразу. Если процветающую Украину построят не дети, а внуки современных украинцев - это уже будет серьезным достижением после столетий рабства и безгосударственности.
Но на что у нас действительно нет времени - так это на выдавливание из себя раба. Московского раба. Майдан 2013-2014 года и агрессия России дали Украине исторический шанс. Шанс стать самой собой. Понять, насколько глубоко пустило корни в ее земле колониальное наследие. Насколько опасна рабская ментальность для будущего страны.
Вы можете проводить реформы, бороться с коррупцией, добиваться личного успеха. Но если вы не построите настоящее государства - все это будет бессмысленно. Украина - это не просто территория, чьи границы обозначены на карте.
Это страна со своей историей, своим языком, своими традициями, своим собственным будущим. Нам предстоит построить именно такую страну. Потому что только такая страна может рассчитывать на успех.
Главная причина всех украинских бед - равнодушие к Украине. И побеждаем мы только тогда, когда вспоминаем о ней.
