Дискусія навколо перемовин в Абу-Дабі емоційна, але малопродуктивна. Вимоги негайно вийти з переговорів після обстрілів виглядають зрозуміло з моральної точки зору, але з практичної – не дають нічого. Демарш без подальших дій — це жест для соцмереж, а не інструмент впливу.
Водночас і самі перемовини не варто переоцінювати. Прориву там не буде. Максимум, на що реально можна розраховувати: гуманітарні речі, зокрема обміни полонених. Це небагато, але в нинішніх умовах це може бути стелею можливого.
Безперспективність цього формату була закладена з самого початку. Україна заходить у тристоронні перемовини без сильної позиції і без європейців за столом. Погодження на такий склад – серйозна помилка, бо він автоматично ставить нас у залежне становище між США і Росією.
Просто встати і піти – теж не вихід. Такий крок має сенс лише тоді, коли за ним ідуть дії, які змінюють розклад сил. Без цього вихід з переговорів нічого не змінює і навіть грає проти нас, дозволяючи звинуватити Україну в зриві діалогу.
Ключову річ треба назвати прямо: Диктатор Путін не зацікавлений у завершенні війни. Його влаштовує затягування, ставка на втому України і очікування внутрішнього надлому. За стіл він сідає лише тоді, коли бачить перед собою сильну сторону – зі стабільним фронтом і реальними можливостями завдавати ударів у відповідь.
Саме тому нинішні перемовини не принесуть позитивних новин. Російська позиція проста: капітуляція, вихід ЗСУ з Донбасу і політичні поступки. Це неприйнятно для України, а отже компромісу тут немає і найближчим часом не буде.
Тут доречна проста істина, сформульована ще Голдою Меїр: коли одна сторона хоче жити, а інша — бачити її знищеною, простору для компромісів майже не лишається. Ця формула і досі працює.
Тристоронній формат в Абу-Дабі варто сприймати не як шлях до миру, а як перевірку. Перевірку готовності сторін виконувати хоча б мінімальні домовленості: на технічному і безпековому рівні. Якщо навіть цього не вдасться досягти, ілюзії про «швидкий прогрес» мають остаточно зникнути.
Найчутливіша тема – Схід України. Саме тут зосереджені всі ризики. Будь-які розмови про розведення військ чи припинення вогню впираються в просте питання: де і хто контролює територію. Без відповіді на це все інше –порожні слова.
Окремо стоїть ідея часткового припинення вогню, зокрема щодо енергетики. Теоретично це може бути перевіркою здатності сторін дотримуватися навіть обмежених домовленостей. Практично – все впирається в довіру, якої немає.
Є ризик, що Росія використовує переговори для затягування часу і створення видимості мирного процесу. У такому разі Абу-Дабі стане майданчиком не для домовленосте. У підсумку варто знизити очікування. Ці перемовини не завершать війну і, ймовірно, навіть не наблизять її кінець. Їхній сенс – показати, чи можливі хоча б мінімальні кроки без самообману.
А для України головний висновок простий і неприємний: без сильної позиції на полі бою жоден переговорний майданчик не працює. І поки це не зміниться, будь-які зустрічі — лише пауза
