Чарльз Ґіто, давно забутий вбивця 20-го президента Сполучених Штатів Джеймса Ґарфілда, став справжнім головним героєм нового американського телевізійного серіалу «Убитий блискавкою». Може, звичайно, здатися, що головний герой фільму, присвяченого президентському вбивству у липні 1881 року, – очільник держави. Адже «убитий блискавкою» – це саме він, Ґарфілд. Фільм зосереджується на останніх місяцях політичної карʼєри і життя Ґарфілда, коли з не дуже відомого конгресмена з Огайо він перетворюється на республіканського кандидата на посаду президента країни й на нового лідера Сполучених Штатів.
Але насправді все, що повʼязано із життям, карʼєрою і боротьбою Джеймса Ґарфілда, з точки зору сьогодення – нудна політика. І Ґарфілд, і його антагоніст і спадкоємець 21-й президент Сполучених Штатів Честер Алан Артур, при всіх їхніх відмінностях, – насамперед політики, люди з біографіями, намірами й уявленнями про те, як ці наміри втілювати у життя. Як і всі інші конгресмени і сенатори, яких ми бачимо у серіалі.
Чарльз Ґіто, звісно, зовсім інший. Він шахрай, авантюрист і фантазер. Його не цікавить Америка, його цікавить тільки він сам. Марнославство – його головна риса. Він вигадує чудернацькі історії й сам у них вірить. Він готовий пояснити будь-який власний інтерес пишними словами, за якими немає нічого, окрім самозакоханості. Однак вбивця – яскравий і дотепний на межі божевілля. За ним цікаво спостерігати, і коли він зникає з екрану, глядач змушений дивитися на нудні політичні баталії, пошук можливостей затвердити міністрів, протистояння угруповань і боротьбу з корупцією. Кому в наш час це має бути цікавим? Покажіть нам Ґіто!
А тепер питання для допитливих: якщо б республіканці проводили свій передвиборчий конгрес сьогодні, кого б вони бажали побачити кандидатом на посаду президента країни – Джеймса Ґарфілда чи Чарльза Ґіто? Відповідь ви знаєте. Чарльз Ґіто, якби він був би зараз президентом Сполучених Штатів, з такою ж легкістю, як і нинішній господар Овального кабінету, змінював би власну позицію тричі протягом дня, плутав добро і зло, милувався б власним відзеркаленням у люстрі, переконував, що є найвеличнішим і найгеніальнішим президентом в усій американській історії – що там ваші Вашингтон з Лінкольном. Чарльз Ґіто до втрати здорового глузду мріяв би про Нобелівську премію і був би готовий заради неї на будь-які компроміси. І все це марнославство щедро приправлялося б моралізаторством й цитатами з Євангелія – у ХІХ сторіччі це був більш розповсюджений демагогічний інструмент, ніж сьогодні.
Коли Чарльз Ґіто вбивав президента Ґарфілда, він міг бажати не тільки прославитися й помститися за неіснуючі образи. Він міг прагнути ще й довести, що отримання вищої посади у Сполучених Штатах – а значить і загальнонаціональної слави – зовсім необовʼязково має бути повʼязано із заслугами перед суспільством. Що для успіху і памʼяті достатньо екстравагантного, навіть злочинного вчинку. Це було не просто вбивство поважного політика, який намагався бути корисним країні протягом всього свого життя й розумів, що таке служіння. Це було вбивство політики як такої.
Дональд Трамп довів, що для вбивства політики зовсім не обовʼязково використовувати пістолет і йти на злочин. Що в наш час у Чарльза Ґіто можуть бути мільйони прихильників, готових, як пацюки за щуроловом, йти не тільки за солодкими обіцянками, а саме за яскравою екстравагантною поведінкою, за готовністю порушувати правила, не мати чіткої позиції і не соромитися брехні. А коли така людина ще й проявляє демонстративне християнське смирення й переживає з приводу загибелі людей в Україні чи страждань ізраїльських заручників у Газі, ти точно переконуєшся, що зробив правильний вибір й обрав президентом не бездушного політика, а живу людину. Й замислитися, що сумбурні наміри твого обранця можуть призвести до нових війн і більших жертв, ти навряд чи зможеш, бо той, хто йде за щуроловом, просто не здатний замислитися про завтрашній день.
Найнебезпечніше, що Чарльз Ґіто тепер не сам-один. Їх тепер багато. Вони проводять перемовини між собою – і під час таких зустрічей кожний дивиться у власне люстро, не в силах відірватися від відзеркалення у ньому. Чарльзи Ґіто з їхнім кривлянням у Тік-Ток витісняють політиків з політики, перетворюючи колись поважну місію служіння суспільству на шоу самодіяльних акторів. Коли я вперше зустрів такого – мені було 23 роки, це був зʼїзд народних депутатів СРСР, а у ролі Чарльза Ґіто виступав гість форуму Владімір Жиріновський, лідер тільки що створеної чекістами «ліберально-демократичної партії», – я сподівався що це просто хитра витівка КҐБ, що такі вурдалаки просто не можуть подобатися нормальним людям.
Я помилявся, як же я помилявся! Тепер моє майбутнє більше не залежить від Джеймса Ґарфілда.
Воно залежить від Чарльза Ґіто.
