Ці люди взагалі хоч раз пробували відкрити реальне виробництво, купити землю під цех, пройти фінмоніторинг, отримати дозвіл, підключити електрику, відбитися від псевдоекологів, пояснити правоохоронцям, що ти не злочинець, а просто підприємець, і при цьому ще не збожеволіти?
Бо коли я читаю слова «ліберальна модель», «прагматизм», «економічна логіка», «приватна ініціатива», «продуктивність» і «майбутнє», то звучить воно, звичайно, красиво, майже як презентація для міжнародних партнерів у теплому залі з кавою, водичкою і бейджиками, але за цими словами дуже часто стоїть велике китайське ніхуа.
Не тому, що Україні не потрібна стратегія.
Потрібна.
Не тому, що нам не треба думати про майбутнє.
Треба.
Але майбутнє не виростає з повітря, не народжується з презентацій, не запускається постановою Кабміну і не приходить після того, як кілька сильних команд рік попрацювали над документом, який потім гордо назвуть «єдиною стратегічною рамкою».
Майбутнє починається з того, що сьогодні в країні є електрика, земля, кредит, дозвіл, захист права власності, прогнозовані правила, суд, який не продається, податкова, яка не грається у феодала, митниця, яка не є окремим князівством, правоохоронці, які не приходять до бізнесу як до дійної корови, і чиновник, який розуміє, що завод, ферма, майстерня, логістичний хаб чи інженерна компанія - це не джерело проблем для держави, а причина, чому держава взагалі ще дихає.
Нам зараз не потрібна «економіка майбутнього» як чергова ритуальна мантра. Нам потрібна економіка стійкості.
Економіка, яка чесно визнає: у нас війна. Не абстрактна турбулентність, не складний зовнішній контекст, не виклики безпекового середовища, а війна, в якій країна або навчиться виробляти, ремонтувати, будувати, годувати, озброювати, навчати, лікувати, експортувати і тримати людей вдома, або буде нескінченно писати стратегії про повернення 3,1 мільйона українців, поки ці українці вже вивчили мову іншої країни, знайшли там роботу і перестали чекати, коли тут нарешті хтось перестане брехати самому собі.
Бо яка може бути «економіка майбутнього», якщо підприємець сьогодні не може нормально провести платіж через фінмон, бо банк боїться власної тіні більше, ніж економічної смерті клієнта?
Яка може бути продуктивність, якщо земельна ділянка під виробництво проходить такі кола пекла, ніби людина не цех хоче побудувати, а приватну ядерну державу?
Яке може бути інвестування, якщо будь-який дозвіл перетворюється на лотерею між «чекайте», «занесіть», «переробіть», «ми не проти, але є нюанс»?
Я вже мовчу про псевдоекологічні організації, які часто працюють не як захист довкілля, а як політичний або бізнесовий рекет у зеленій обгортці, про чиновників, які вміють дуже красиво говорити про дерегуляцію, але ще краще вміють створювати нові залежності, про правоохоронні органи, які досі живуть у логіці: якщо бізнес щось заробив, значить там точно є що забрати.
І от на цьому тлі нам знову розповідають про 6% зростання ВВП на рік, про інвестиції 24-30% ВВП, про наближення доходів до Центральної та Східної Європи, про нову економічну логіку, про ліберальний прагматизм і про те, що держава буде лише формувати передбачувані правила.
Ліберальний розвиток, кажете?
У країні, де держава може заблокувати бізнес одним натисканням кнопки, де фіктивний ПДВ, скрутки, контрабанда, обнал, кримінальні закупівлі, депозитні сертифікати і автозаки замість пікапів давно стали не відхиленням, а частиною реального економічного ландшафту, слово «ліберальний» звучить приблизно як «вегетаріанська ковбаса» на банкеті канібалів.
І головна проблема навіть не в тому, що уряд знову пише стратегію. Головна проблема в тому, що держава роками плутає стратегію з декорацією.
Була Національна економічна стратегія до 2030 року.
Була демографічна стратегія до 2040 року.
Були стратегії фінансового ринку, доходів, інновацій, МСБ, регіонального розвитку, сталого розвитку, цифрової трансформації, лісової галузі, Ukraine Facility і ще десятки документів, у яких майбутнє вже давно мало настати, але чомусь воно щоразу губиться десь між презентацією, погодженням, грантом, форумом і черговим кадровим призначенням.
Я не проти стратегій.
Я проти стратегій, які пишуть люди, далекі від землі, верстата, складу, ферми, цеху, лабораторії, логістики, експорту, найму працівників і реального ризику втратити власні гроші. Бо економіку неможливо описати живою, якщо ти її бачив тільки в Excel, у слайдах Світового банку і на зустрічах із бізнес-асоціаціями, де всі чемно говорять одне одному правильні слова.
Економіка стійкості мала би починатися не з пафосного «майбутнього», а з неприємного аудиту сьогодення.
Скільки підприємств реально не можуть розширитися через землю?
Скільки платежів щомісяця блокується через фінмон?
Скільки інвесторів пішли, бо не захотіли жити в українській дозвільній рулетці?
Скільки виробництв не відкрилися через підключення, перевірки, суди, місцевих князьків, псевдоактивістів і силовиків?
Скільки людей виїхали не через любов до Варшави, Праги чи Берліна, а через втому від держави, яка вимагає від громадянина подвигу, але натомість дає йому квест на виживання?
Ось це і є справжня економічна стратегія. Не в красивих словах, а в чесних відповідях.
Нам потрібна не економіка презентацій, а економіка опору.
Не економіка «після перемоги», а економіка, яка допоможе до цієї перемоги дожити.
Не економіка для форумів, а економіка для людей, які сьогодні платять зарплати, податки, донатять на військо, тримають громади, ремонтують техніку, будують виробництва, навчають молодь і ще мають нахабство не просити у держави милостиню, а лише вимагати одного: не заважайте.
І тут немає ніякої романтики. Держава має зробити кілька дуже приземлених речей, які в нормальних країнах не потребують героїзму.
• Прибрати ручне управління там, де воно вбиває бізнес.
• Зупинити фінмоніторингову параною, яка карає нормальних підприємців замість реальних схемників.
• Радикально спростити виділення землі під виробництво, енергетику, логістику і переробку.
• Ввести персональну відповідальність чиновника за безпідставне затягування дозволів.
• Прибрати силовий тиск на бізнес як окрему форму державного паразитизму.
• Дати пріоритет індустріальним проєктам, машинобудуванню, оборонці, енергетиці, переробці, інженерії, освіті і людському капіталу, а не черговим красивим секторам для презентацій.
Бо стійкість країни - це не коли уряд вміє писати стратегії англійською мовою.
Стійкість країни - це коли підприємець у Кропивницькому, Полтаві, Черкасах, Львові, Харкові чи Вінниці розуміє, що якщо він завтра поставить нову лінію, держава не прийде до нього як мародер із печаткою.
Ми дуже любимо говорити про повернення українців. Але люди повертаються не в стратегії. Люди повертаються в країну, де є робота, безпека, повага, перспектива і відчуття, що тебе тут не вважають ресурсом для чергової «рамки трансформації».
❗️Тому коли мені сьогодні розповідають про «Економіку майбутнього», я хочу спитати дуже просто: а економіку сьогодення ви коли збираєтеся побачити?
Бо без неї майбутнє буде, звичайно.
Просто не обов’язково українське.
