Не думала, що зміни в ОРДЛО будуть відбуватися настільки швидко. Але, що маємо, те маємо. Тому єдине, що мені залишається, це просто фіксувати, як колись гарні й промислові міста розсипаються на прах. Окупація принесла на Луганщину якусь страшну суміш радянщини в яку впихали усе, що пам’ятали з тих часів, усі наративи від 20- х до 90-х, які були немов цвяхи вбиті у підкірку головного мозку. Як тільки люди бачили триколор чи чули «русский мир» з них немов спадали маски й вони ставали
такими собі сучасними «червоними комісарами», які мріяли тільки про те, щоб вбити усіх «ворогів народу», забрати у багатих й віддати собі, та мати право на насилля стосовно інших. Будь який виступ, будь яка мрія, будь яка ідея, будь яке бажання, які лунали й лунають в ОРДЛО, несли в собі наративи часів срср. Я усвідомлювала це ще у 2014-му, тому ми одразу прийняли рішення виїхати з ОРДЛО, бо я розуміла«цей дощ надовго». А ще, слухаючи усі ці «забрать и поделить», я розуміла, що люди з мріями а-ля срср зможуть побудувати лише гетто, бо вони не розуміють, як це жити вільними.
А ще, я розуміла, що усі ці червоні мрії принесуть в ОРДЛО 20, 33, 37, 41, 50, 60, 90… Тобто знищення, деградацію, вбивства, занепад. Бо будуть вбивати, грабувати, визначати ступінь провини, шукати «ворогів», чекати на занепад Європи та мріяти про світле майбутнє. Я вже жила у часи срср, якось не хотілося усе це пережити наново. Але я не думала, що це буде настільки швидко.
Вже на 2015 рік в ОРДЛО існували усі основні радянські «цеглинки»: катівні, «вороги народу», занепад, розстріли, пограбування, зупинка розвитку й повернення до деградації.
На якийсь час оце «велике будівництво концтабора» зупинилося. Ну, це умовно «зупинилося». Триколорадний тлін робив свою справу тихо. Зникали товари, ліки, якість, повага, культура, підприємства, шахти. Але «цвіли троянди та були побілені бордюри». Це давало відчуття затишку й життя. Навіть повернулися робота, бізнес, зарплата. Існували мобільний, інтернет, ліки, які привозили с «большой земли» тобто з неокупованих частей України, пенсії, які теж отримували в Україні. Завозили товари, відновилися забуті в 90-ті «челноки», люди, які їздили з сумками на мирну територію України та везли в ОРДЛО товари, ліки, замовлення. Ніхто не бомбив Донбас, як брехала російська пропаганда. Навпаки, Україна з 2019 року відновила міст через Сіверський Донець, який був зруйнований у 2014. Він був єдиною дорогою через глибоку та небезпечну річку. То «челноки» йшли по дерев’яному настилу, щоб купити в Україні ліки та продукти, привезти в ОРДЛО й продати їх там подорожче. Люди раділи, що мають змогу «грабить хунту», так вони називали отримання пенсії. Бо частенько отримували пенсії на вже померлих родичів.
Тому критична більшість мешканців ОРДЛО впевнено дивилася в майбутнє, запевняли себе «москва не сразу строилась» й мріяли «пожить по-багатому». Навколо руйнувалося життя, зникав колишній шарм, щезали шахти, все більше й більше людей виїжджали з окупації, але були й ті, які вірили «вот-вот пабагатому». Так ось, вони не просто сиділи й чекали, коли буде це «вот-вот», а писали на сусідів доноси, воювали проти України, вбивали, мародерили, крали, брехали, будували своє улюблене гетто.
Коли щось з цивілізації щезало, критична більшість людей одразу запевняла себе та оточуючих «раньше без этого жили и было нормально», «всегда так жили», «оно и не надо было». Особливо вражало «надо немножко потерпеть и путин нам даст». Критична більшість людей в ОРДЛО були готові терпіти, бідніти, втрачати, аби потім «путин нам даст». Оце вбите цвяхами у голову «светлое будущее» заради якого жили та вмирали люди в срср, воно там навічно. Як й навічно там «забрать и поделить», «богатый-значит вор», «бедный-значит честный», «мы не воруем, мы берем свое», «все, кто не с нами, тот против нас», «расстрелять», «на бутылку», «блат». В ОРДЛО одразу з’явилися касти своїх, яким було можна усе, навіть більше.
Десь до 2017 якось ще вдавалося тримати народ ОРДЛО у вірі «москва не сразу строилась», але ось що цікаво – ті, хто це казав в ОРДЛО й запевняв своїх сусідів, що треба трошки «потерпеть», продавали там майно й виїжджали з ОРДЛО, хто на росію, хто в мирні частини України, а хто й в ненависну «гей-Європу». Ті, хто залишався там, продовжували знищувати усе, за що бралися. До 2019 року в ОРДЛО усі аспекти життя мали сильний слід деградації. Знизився рівень послуг, якості продуктів, медицини, рівень наявних спеціалістів в будь якій сфері став критичним.
Епоха мамкиних розстрілювачів принесла свої плоди. В ОРДЛО критична більшість людей, це люди, які підтримують вбивства, доноси, пишуть доноси, оббріхують сусідів, ненавидять один одного, заздрять один одному, але вперто продовжують цінувати ті радянські наративи, які привели їх в такий стан й продовжують свою нищівну роботу.
Якщо трошки відступити від теми, про яку я хочу сьогодні поговорити – а питання «наскільки надовго» мені задають часто – то, от знаєте, з перших днів окупації я була впевнена, що війна буде йти десь 10 років, як Афганська й закінчиться повним занепадом й знищенням росії. Однак, я не врахувала термін «підвішеної війни», тобто «мінських», коли не було військових дій, а сторони билися на дипломатичному полі бою. Ні Європа, ні НАТО, ні ми, не були готові до повномасштабного вторгнення, тому ці роки мали б бути використані саме для зміцнення обороноспроможності країни, обладнання сильного захисту на розподільній межі та переконання безпечного світу у зростаючій небезпеці.
Взагалі, я ось 10 років спостерігаю за тим паноптикумом й думаю, що створення ОРДЛО, це такий собі експеримент росії, щоб підготуватися до окупації України. Саме тому я постійно наголошую: ОРДЛО – це наше «чорне дзеркало». Ми повинні в нього дивитися, щоб ніколи не допустити такого в нас.
Саме тому я вперто продовжую свої репортажі з ОРДЛО, фіксуючи усі його тріщинки. Бо насправді, це шрами. Шрами, які йдуть по нашому тілу. Колись ці території повернуться. Територіями. Бо людей ми вже не повернемо. Ті, хто пам’ятав мирне життя та Україну, вмирають. Ті, хто народжується там та живе в ОРДЛО оці роки війни, вони вже мають іншу ментальність, мораль, мрії, цінності.
Зараз ми можемо лише фіксувати це та робити висновки – ніколи не допустити таке в наше життя, позбавитися радянських наративів, поведінки, залежності, звичок в собі, в суспільстві, в житті. Як там співає Орест Лютий? – «убий у собі москаля». Ось саме це ми маємо зробити, читаючи новини з окупованих регіонів.
В ОРДЛО люди б’ють на сполох, бо бачать, як зникають ринки, підприємці закривають торговельні павільйони, зникають робочі місця, а ціни стали вже більші за московські, бо відсутня конкуренція, відсутнє розмаїття товарів та послуг й відсутні покупці. Людей в ОРДЛО стає все менше, тобто купляти майже не має кому.
Вже навіть апологети «новороссии» зітхають, що при «укро-хунте» ринки розквітали, було багато роботи, різний товар на будь яку ціну, конкуренція, яка формувала ціни, а зараз все це зникло. Зникло, бо ж «червоні комісари» боролися проти «багатих», «олігархів», «капіталізму», ото й доборолися. Буде, як в срср. Бо це теж була їх мрія, пожити там. Правда, усі думали, що разом з срср повернеться їх молодість, а повернулася лише їх бідність та рівність в цій бідності.
А колись, в до линиерівські часи, в українське прикордоння, яким є моє рідне місто Довжанськ, їхали мешканці Ростовщини, щоб купити якісні українські товари, ліки, отримати медичні та косметичні послуги, відчути себе людиною. Навіть на росії це згадують з ностальгією.
