Висновок базується на результатах роботи двопартійної комісії, яка два роки поспіль аналізувала байденівську Стратегію національної оборони.
Якщо підходити до фактажу поверхнево, не замислюючись над мотивами й експертів, і авторів, і, можливо, замовників, — то залишається доволі неприємний посмак на кшталт "ми всі вмремо, і нема на те ради". Бо, мовляв, попри войовничі та ентузіастичні промови воєначальників різних рангів, США, виявляється, перебувають у якомусь невизначено-анабіозному стані, коли будь-яке зовнішнє втручання (воєнне насамперед) може повалити картковий будиночок "світового жандарма".
Але, на мою скромну думку, The Economist дещо згущує барви.
Звісно, війна – штука не з шоу-розваг чи прогулянкового маршу столицями ймовірного агресора. Звісно, що її намагаються уникнути, як тільки можна, вдаючись до дипломатії, економічних важелів, обіцянок та компромісів. Звісно, що будь-яке гаряче протистояння, м'яко кажучи, розбалансовує світоустрій, бізнесові зв'язки, руйнує людські долі.
Але насправді сенс заяви двопартійної комісії полягав, думаю, в іншому: Америці зараз не до війни. І не тільки зараз. Не даремно, у статті прямо вказано на джерела змальованого аналітиками стану. "2018 року адміністрація Трампа скасувала попередню вимогу до Пентагону бути готовим до ведення двох великих війн, в тому числі однієї в Європі і однієї в Азії, одночасно. Команда пана Байдена дотримується цих зменшених амбіцій", - цитую джерело. Більшість міжпартійних дискусій зараз зосереджено не на глобальних проблемах чи витівках зірвиголів десь в Африці чи Океанії, а власне на внутрішніх проблемах.
Тому путінську авантюру з "СВО" в Україні спочатку сприйняли за чергове загострення хронічного імперця, яке, — як тоді думали у Вашингтоні (в інших столицях теж), - завершиться капітуляцією Києва або ж черговими домовленостями, очевидно, — коштом України. І лише відчайдушний спротив українців і їхнє вміння надзусиллями дати по зубах "другій армії світу" привели лідерів світових потуг до тями, давши зрозуміти, що той таки світ може змінитися до невпізнання, якщо вони звично "умиють руки".
Я думаю, що публікація в The Economist, - не що інше, як димова завіса, елемент гібридної війни, спроба спровокувати легковажних любителів забавок зі сірниками на відвертішу демонстрацію своїх намірів.
Зауважте, — попри "неготовність" до великих воєн, Америка нарощує свій потенціал у Європі, готує до передислокації систем ППО ближче до російських кордонів, готується розташувати Томагавки у Німеччині. А ще – виявляє неабияку активність у Південноазійському регіоні, реально готуючи там ґрунт для створення аналога НАТО. Ще раз до The Economist: "28 липня адміністрація Байдена зробила великий крок у цьому напрямку, оголосивши про створення нового «бойового» штабу в Японії для командування всіма армійськими, військово-повітряними і військово-морськими силами в країні".
Вочевидь, проблеми пересічних американців не сягають таких далеких і часто не знаних ними закутків планети. Але їхній добробут зокрема базується на неухильному просуванні американських інтересів саме у тих загумінках, — і якщо хтось з ймовірних кандидатів у президенти зуміє це роз'яснити їм на пальцях, — то, без сумніву, матиме успіх. Особливо, коли, як попереджає комісія, "Велика війна вплине на життя кожного американця таким чином, що ми можемо собі тільки уявити".
Той же Трамп, з його вдаваним "ізоляціонізмом", спровокованим потуранням авантюристів з MAGA, - не втомлюється заявляти про те, що він "припинить війну в Україні одним дзвінком". І це, зрештою, не просто гра слів, це заява, присмачена натяком на шантаж і воєнний тиск на Росію.
Демократи не такі категоричні у висловах, — зрештою, Камала Гарріс ще й офіційно не номінована на кандидата партійним з'їздом. Але, погодьтеся, що і чинний президент зробив для України стільки, що його ймовірна наступниця добре рахуватиме, чи варто припиняти лінію попередника, вже витративши такі астрономічні суми.
Тому, як мені думається, Америка готова до великої війни (ба, навіть кількох на різних театрах бойових дій). Але здоровий глузд і меркантильний інтерес й надалі мотивують її адміністрації не робити фатального кроку.
