Теплим вечором наприкінці травня я взяла таксі, аби поїхати на край московської столиці до Московського державного інституту міжнародних відносин, відомим за своїм московським акронімом «МГИМО». Прапори вказували на головний вхід цього комплексу, радянського монстра, де над дверима майоріють серп і молот. Студенти у вузьких джинсах та сорочках з ґудзиками на комірцях і товстих чорних окулярах скупчилися біля флагштоків та дивилися у свої телефони та балакали. На пункті охорони я записалася, як відвідувачка, і пройшла повз галасливе кафе до сувенірного магазину інституту з його різнокольоровими светрами, кавовими горнятками та записниками з логотипом «МГИМО».
Починаючи від 1944 року інститут підготував легіони дипломатів; його курси викладання 53 іноземних мов — зокрема африкаанс, амхарської та в’єтнамської — є нагадуванням глобальних амбіцій Радянського Союзу. Майже 95 % працівників Міністерства закордонних справ Московії є випускниками «МГИМО», а ті, хто закінчує інститут з відзнакою та здає іспит з мови, стають аташе з зеленим дипломатичним паспортом. Згодом їх відсилають, як сказав сам Путін, на «захист московських інтересів» у решті світу. Серед цих випускників є президент Азербайджану, міністри закордонних справ Словаччини та Монголії, а також міністр закордонних справ Московії — Сєрґєй Лавров, який регулярно виступає з настановами перед студентами й викладачами.
Інститутом «МГИМО» керує Міністерство закордонних справ, тож його проректор Андрєй Байков є гібридом – напів науковцем та напів представником московської дипломатії. Я задала йому питання, про яке я думала вже дуже довго: чого насправді хоче Московія?
З-за свого темного дерев’яного столу, Байков — молодий і свіжий, модно одягнутий у костюм з вузькою краваткою — відповів майже ідеальною англійською з британським акцентом: «Московія хоче бути незалежним гравцем, підтримувати свій образ великої держави, яка є стратегічно незалежною». Він пояснив, що Московія не хоче порушувати трансатлантичний порядок, розколюючи НАТО та знищуючи ЕС, як на це часто натякає західна преса такими заголовками, як: «Генеральний план Путіна – це лише початок?» (Vanity Fair), «Темне мистецтво міжнародного підкупу» (The Atlantic), «Чому Московія використовує інтернет для підриву західної демократії» (Slate). Замість цього він говорив про важливість національної ідентичності Московії та її територіального суверенітету.
«Націоналізм має різні маски, — сказав він мені, — американський націоналізм одягає личину універсалізму, проте по суті цей універсалізм є розширенням американської національної моделі». Московський націоналізм, каже він, є внутрішньо сфокусованим. Студенти «приходять сюди з ідеєю, що Московія є великою державою. Вона має всі права, на які заслуговує, проте до неї погано ставляться. Є глибоке відчуття того, що нас зрадили».
Такі слова я неодноразово чула не лише від Байкова, але й від аналітиків, науковців та журналістів у Москві. Моя подорож відбулася ще до оприлюднення звіту Мюллера, і московити то реготали то відкидали як істерію те, що вони сприймали як твердження західної преси про грандіозні маніпуляції Путіна. «Американські медіа зробили Кремль третім гравцем на виборах у США, і це чудово, — пожартував Андрєй Солдатов, московський журналіст-розслідувач, який спеціалізується на кібербезпеці, — ви ніби такі думаєте собі: «Ми настільки велична країна, що можемо втручатися у вибори по всьому світі!». Натомість його справжня думка була серйозною: американці, які вишукують якийсь генеральний план, просто не розуміють менталітет керівництва Московії. «Якщо вас готувало КГБ, то це означає, що ви бачите світ з точки зору загроз, — пояснив він. — Це єдине ваше бачення світу. І ось що стається: коли ви бачите загрози, то ви не маєте стратегії, ви покладаєтеся на тактику. А що ви не знаєте, якою може бути наступна загроза, то ви лише відповідаєте».
Іншого дня у Москві я зайшла до старої жовтої будівлі «Інституту США та Канади» московської академії наук, піднялася сходами під великою люстрою аби попасти до кабінету чинного директора — Валерія Ґарбузова. Інститу заснували у 1967 році після кубинської ракетної кризи, можливо в найгірший момент американо-московських стосунків. Ґарбузов сказав мені, що інститут сформували аби надавати радянському режиму детальний аналіз його противників і допомогти організувати заходи СРСР у відповідь. «Але це не означає, що радянські лідери робили те, що їм радили, — радісно сказав він. – Радше вони робили все навпаки».
Ґарбузов припустив, що мало що змінилося з того часу. Кремль не розумів Америку і не слухав тих, які її зрозуміли. США теж нічим не відрізняються. «Ми маємо є образ Америки, яка розпалює революції у всьому світі. Американці мають образ Московії, яка хоче оживити Радянський Союз всіма можливими засобами. Обидві сторони гливоко не розуміють мотивів поведінки одне одного». Потім він закінчив словами: «Це дуже сумно — взаємне нерозуміння, яке ми не змогли побороти протягом десятиріч після Холодної війни, і яке ми не можемо перебороти зараз».
Коли я зустрілась з Русланом Пуховим, директором військового Центру аналітики стратегії і технологій, в елегантному кафе «Пушкін», він не добирав слів. «Щоразу, коли якийсь західний оглядач каже, що Московія зробила це, Московія зробила те, я кажу: ‘Ви описуєте московитів так, ніби вони є німцями чи американцями. Ми не є ними’. А ще я питаю, чи їм знайоме слово «бардак»». Це слово я знав. «Якщо ви не знаєте цього слова, тоді ви є ідіотом, а не алітиком у справах Московії. Бо «бардак» — це безлад, це крах». Для Пухова «бардаком» (що означає і безлад і водночас хаос), є те, що московська політична система не є впорядкованою вертикальною диктатурою. Лише наївність, параноя — чи те і те, можуть переконати вас, що ця система функціонувала достатньо ефективно, аби здійснити щось маштабне та глобальне.
Московія впродовж тривалого часу є полотном, на яке американці проектують свої думки чи страхи стосовно Червоної Загрози чи путінського змагання за світове домінування. Ця традиція лише посилилася після виборів 2016 року, коли складалося враження, що кожен був експертом з путінського порядку денного. Не було виборів, які б він не гакнув, кордонів, які би він не порушив, чи союзника США, яким би він не зміг зманіпулювати. Саме слово «Путін» стало символом послідовного й систематичного руйнування міжнародного порядку, який склався після Холодної війни. Проте жоден з тих, з ким я розмовляла, і хто добре знав Московію зсередини, не бачив у цьому нічого крім вигадки. Натомість вони казали про те, що Московія повертається на світову сцену завдяки своїм імпровізованим відповідями, тактикам й азартові, які деколи були швидше відчайдушними, ніж майстерними.
А що міжнародна політика країни частково є відображенням її бачення самої себе на світовій сцені, то я приїхала до Москви, аби зрозуміти, і як московити бачать самих , і як — решту світу. Протягом двох років з цією ж метою я відвідувала інші країни на Близькому Сході та в Европі — історичних союзників США, яких у пресі називали прихильними до Московії. Якби американці спробували побачити світ таким, яким його бачать московити, і яким його бачать наші союзники, чи могли б ми тоді краще зрозуміти те, що робить кожна з цих країн? І якби ми зрозуміли, чого насправді вони хочуть, чи могли б ми самі краще зрозуміти світ?
Щоб усвідомити сучасне бачення Московією Заходу, мені порадили розпочати від самого початку. Проте навіть визначити початок нового міжнародного порядку після Холодної війни є непростим завданням. Московські політики часто ведуть відлік від 1989 року, коли генеральний секретар Міхаїл Ґорбачов свідомо зруйнував політичне та військове домінування Москви над Східною Европою. Після такого благородного жесту Москва сподівалася, що її вважатимуть рівним партнером США, а не противником, з правом зберегти вплив на країни, яких вона вважала своїм оточенням.
З іншого боку, західні оглядачі датують розківт американської геґемонії 1991 роком, коли Радянський Союз зазнав краху та розпався, а Московія втратила право голосу в сусідніх країнах. Отже, кожна сторона звинувачуватиме іншу в порушенні угод, досягнутих після Холодної війни — які інша сторона ніколи й не погоджувала, а можливо й не усвідомлювала. Як зазначили московські науковці — Андрєй Кріцковіч та Юваль Вебер у статті в 2016 році у журналі «Московія в глобальній політиці» — «Основне непорозуміння стає зрозумілим: чи статуст кво встановили у 1989 році — зробивши зі США геґемона-ревізіоніста, чи у 1991 році — зробивши з Московії претендента на ревізію?».
Війна в Косово 1999 року стала першим чітким доказом того, що московський погляд не буде взаємним. За президентства Боріса Єльцина, Московія приєдналася до Ради Европи в 1996 році та до G7 у 1998 році. Кремль прагнув спеціального статусу в НАТО та навіть фліртував про приєднання до Евросоюзу. Московити впали в лють, коли сили НАТО розпочали військову кампанію в Косово без згоди Ради Безпеки ООН. Кремль вважав Югославію частиною сфери його впливу. Прем’єр-міністр Московії, Євґєній Прімаков уже був летів над Атлантикою до Вашинґтона, коли віце-президент США, Альберт Ґор, подзвонив йому і повідомив про початок повітряних ударів. У приступі свого гніву Прімаков розвернув літака назад.
Коли Путін став президентом у 2000 році, то він все ще був «переконаним, що він зможе створити добрі стосунки зі Заходом, зокрема зі США». Про це у своїй книзі «Вся кремлівська рать» пише московський журналіст Міхаїл Зиґарь. Путін доклав низку зусиль аби заручитися підтримкою тогочасних прем’єр-мінстра Великої Британії — Тоні Блера, та президента США — Джорджа Буша, і став першим світовим лідером, який подзвонив Бушові після атак 11 вересня. Московія вела другу чеченську війну, і Путін намагався змалювати чеченських сепаратистів терористами. Він помилково сподівався, що атаки 11 вересня об’єднають погляди двох країн на війну проти тероризму.
Зиґарь пише, що перед тим, як американці розпочали бомбити Афґаністан, Вашинґтон звернувся до Москви за дозволом збудувати тимчасову повітряну базу в Кирґизстані, обіцяючи, що окупація триватиме рік максимум. Московія погодилася. Але вже у 2002 році, коли здавалося, що кампанія сходить нанівець, Алєксандр Волошин, головний політичний стратег Путіна в перший його термін, спитав державного секретаря Кондолізу Райс, коли США покинуть цю територію. «Знаєте що? – цитує в книзі Зиґарь слова американського держсекретаря. – Так виходить, що нам дійсно потрібна ця база, і практично постійно». Того року США в односторонньому порядку вийшли з історичної угоди щодо протиракетної оборони 1972 року (1972 Anti-Ballistic Missile Treaty), незважаючи на протести московитів. Цю угоду уклали для сповільнення гонки озброєнь. Московити вважали її «наріжним каменем стратегічної стабільности.
Наступна атака сталася у 2003 році, коли Буш обійшов дозвіл ООН та вторгся до Іраку. Московія підтримувала історичні й економічні зв’язки з Іраком, і Кремль публічно заперечував заяви Білого Дому про те, що Баґдад володіє зброєю масового знищення. Тим часом з 2003 по 2005 рік у Сакартвело, Україні й Кирґизстані пройшла хвиля протестів проти кервників радянської ери, і в цих країнах створились прозахідні уряди. Держави, яких раніше вважали сферою впливу Радянського Союзу, приєдналися до НАТО, аби захистити себе від Московії. Кремль розцінив такі зміни як загрозу своєму територіальному суверенітету. Тепер московити чітко зрозуміли, що Захід вбачав у них «де-факто переможену країну», — сказав мені Фьодор Лукьянов, голова президії Ради з питань міжнародної та оборонної політики. «Країну, яка не має права претендувати бути на одному рівні з американцями чи европейцями».
Відмінності у поглядах повільно ставали непереборними. У 2007 році Путін висловив своє невдоволення на Мюнхенській безпековій конференції, щорічному зібранні світових еліт, але так і невідомо, чи хтось збагнув усю глибину його невдоволення. «США переступили свої національні кордони у всіх сферах, — сказав він тоді. — Це видно в економічній, політичній, культурній та освітній політиках, які вони нав’язують іншим країнам. І кому таке подобається? Кого це тішить?» Далі він продовжив: «Ніхто не відчуває себе в безпеці. Бо ніхто не відчуває, що міжнародне право є кам’яною стіною, яка захистить їх».
Особливу увагу Кремль звернув на те, що московський науковець Пьотр Стєґній, який пише для журналу «Московія в глобальній політиці», назвав демократичним фундаменталізмом, який походить зі США, зокрема на його акцентування на таких ліберальних цінностях, як права жінок, меншин та ЛҐБТ без урахування місцевого контексту. Московські оглядачі не змогли знайти іншої логіки в рішеннях Америки під час Арабської Весни, коли адміністрація Обами підтримала відставку президента Госні Мубарака в Египті, який понад 30 років був її союзником. Москва надавала перевагу стабільності за будь-яку ціну в той час, тоді як США «безжалісно й бездумно зрадили своїх союзників заради теоретичного догматизму». Про це в тому ж журналі написав московський науковець Євґєній Сатановскій, зазначивши, що така політика часто призводила до підтримки ісламських фундаменталістів, чиї погляди навіть більше відрізняються від вказаних американських цінностей.
Зимова олімпіада 2014 року у Сочі мала бути вершиною слави Путіна, але її затьмарили погрози бойкоту через московську драконівську заборону «ґейської пропаганди» (пізніше країну розкритикував Комітет з Прав Людини ООН через порушення міжнародного пакту про права людини). Кремль розцінив цей осуд геополітичним випадом, спровокованим американським урядом. «З точки зору Московії, люди атакували Московію, починаючи з ЛҐБТ кампанії напередоднів Олімпіади з метою забруднити інформаційне поле Олімпіади», — сказав мені Дмітрій Трєнін, директор Московського центру Карнеґі.
У лютому 2014 року масові протести змусили президента України, Віктора Януковича, покинути країну та втікти до Московії. Путін відразу направив солдат без розпізнавальних знаків на захоплення Криму, перемальовуючи кордони континентальної Европи. «Що зробила Московія у березні 2014 року? – спитав Тімофєй Бордачов, директор Центру комплексних европейських і міжнародних досліджень у Москві. – Московія зламала монополію США на порушення міжнародного права. Коли США не дотримувались міжнародного права, то все влаштовувало, але коли те саме зробила й Московія, то тоді виникла така напруга».
Захід відповів численними санкціями проти Москви, згодом розширяючи їх через щораз більше насильство в Україні, зокрема й через збиття цивільного літака промосковськими повстанцями, коли загинуло 298 осіб. Хоч можна сперечатися, чи санкції досягли задуманого ефекту на економіку Московії, та московити вважають їх лицемірними та принизливими (вони теж сильно образилися, коли Обама назвав їхню країну «регіональною силою, яка погрожує деяким своїм найближчим сусідам не через свою силу, а через свою слабкість»). Путін наклав свої контр-санкції, та вони теж були мало ефективними. Московія стала міжнародним вигнанцем, та ізоляція, здавалося, лише надихала Путіна. «Зокрема після України, - сказав мені Трєнін, - Путін, на мою думку, вирішив перейти від простої до активної оборони».
Сирія стала тим місцем, де Путін вирішив змінити той образ своєї країни, який склався після Холодної війни, і який так довго сприймав Захід. Його рішення залучити московські сили назвали першим кроком у спробі переформувати весь регіон, та його стратегія була головно результатом удачі та збігу в часі, а його тактика визначалась браком власних ресурсів.
Після протестів проти уряду президента Башара Асада, які розпочалися в 2011 році, Москва заблокувала в ООН резолюції, які б дозволили майбутню інтервенцію, та продовжила переправляти зброю сирійській армії. Бажання Московії захистити Асада попали у паралель до небажання американської адміністрації займатись цим регіоном. Обама не мав жодного бажання втягувати Америку в чергову війну. Він сказав, що «червоною лінією» стане використання хімічної зброї, але навіть коли з’явилися докази її використання, Вашинґтон мало що вчинив у відповідь. Після виникнення «Ісламської Держави» в 2013 році США досить швидко зосередились на боротьбі проти цієї групи, а підтримка сирійської опозиції залишилася лише на словах.
У 2015 році режим Асада був на межі краху, втрачаючи території і «Ісламській Державі» і антиурядовим повстанцям. Близький Схід є набагато ближчим до Москви, ніж до Вашинґтону. Між Московією та найближчим її кордоном з Сирією є стільки ж відстані, як між Вашингтоном та Бостоном. Москва боялася розширення неспокою та тероризму, як епідемії. 31 вересня 2015 року Асад відправив офіційний запит про підтримку, ґрунтуючись на угоді про військову співпрацю 1980 року, яку перезатвердив московський парламент. Збройні сили Московії офіційно зайшли на територію Сирії (багато московитів, з якими я спілкувалася, відразу наголошували на тому, що військова присутність Путіна в Сирії — на відміну від вторгнення США до Іраку — є дозволеною).
Після років «прихованої» війни Московії в Україні та того спадку від десятирічного радянського вторгнення до Афґаністану, який забрав життя 14,000 радянських вояків та 1,000,000 мирних мешканців, населення Московії щиро остерігалося вторгнення до Сирії. Згідно з опитуванням, проведеним «Лєвада-Центром», єдиним великим незалежним соціологічним центром Московії, 69% московитів були проти прямої військової участі. Якщо ж говорити суто про технічну підтримку, то думки розколись: лише 43% були переконаними, що Московія має давати поради й допомагати Асаду, а 41% були проти цього. Аналітики та лідери опозиції наголошували на ризиках московського «авантюризму». Дмітрій Ґудков, найпалкіший опозиціонер у Думі, застерігав від потенційних наслідків. «Невідомо, чим це все завершиться», - сказав він в інтерв’ю «Радіо Свобода». Московія сама велику мусульманську меншину, майже 10% населення, а екс-радянські країни генерували багато бойовиків для «Ісламської Держави», йдеться про майже 8,500 осіб. Ґудков попереджав про те, що присутність солдат на землі Сирії може спричинити етнічні конфлікти в межах кордонів самої Московії.
Кремль дуже переймається внутрішньою суспільною думкою і тому почав пропагувати цю інтервенцію на телебаченні та статтями у ЗМІ авторів-прихильників війни. «Весь Близький Схід через внутрішні причини та дурне, безцеремонне й безвідповідальне вторгнення Заходу вступив в період нестабільності, - сказав на одному популярному суботньому політичному шоу Сєрґєй Караґанов, почесний член Ради з питань міжнародної та оборонної політики. – Цю нестабільність доведеться контролювати».
ДАЛІ БУДЕ
Sarah A. Topol, The New York Times, 25.06.2019
переклоад українською — Петро Козак
