Чому Україні не можна занадто покладатись на МВФ і чому фінансування від МВФ не відображає успіху реформ, а скоріше навпаки?
По-перше, це НЕ ДОПОМОГА на безповоротній основі, як та, яку щорічно надає Євросоюз таким країнам, як Польща, Чехія чи Румунія, це — валютний КРЕДИТ, який потрібно буде повертати з відсотками.
По-друге, навіть якщо розцінювати такі кредити як «допомогу», то це ПАЛІАТИВНА «ДОПОМОГА». Вона не може використовуватись на цілі розвитку: будівництво інфраструктури, розвиток виробництва, впровадження інновацій, створення робочих місць. Транші МВФ ідуть на погашення попередніх боргів, штучну підтримку золотовалютних резервів чи банальне латання бюджетних дірок.
По-третє, СУМИ ФІНАНСУВАННЯ ПРОСТО МІЗЕРНІ. Чотирирічна програма співпраці МВФ з Україною передбачає надання нам протягом 2015 — 2018 років 17,5 млрд доларів США, тобто близько 4,4 млрд доларів США в середньорічному вимірі. Ця сума зіставна з річним дефіцитом торговельного балансу України й удвічі-втричі менша за середньорічну суму виведення коштів з України в офшори. Просто порівняйте: Польща на постійній основі отримує від ЄС понад 10 млрд євро на рік, і це не кредити, а кошти на будівництво доріг, підтримку малого бізнесу, створення нових робочих місць, регіональний розвиток тощо. У 2007—2013 роках Польща за програмою європейської політики консолідації отримала майже 70 млрд євро, а на 2014 — 2020 роки заплановано понад 80 млрд євро, і, повторююся, це не кредити!
По-четверте, в пакеті з позиковим фінансуванням від МВФ іде такий ПАКЕТ УМОВ ТА ЗОБОВ'ЯЗАНЬ для України, який ставить під питання не тільки наше економічне майбутнє і конкурентоспроможність країни в середньостроковій перспективі, а й суб'єктність та суверенітет у довгостроковій. Нижче я назву ці найбільш загрозливі та деструктивні (зважаючи на реальний соціоекономічний контекст) зобов'язання, які Україні не можна приймати, хоч би який кредит за це давали.
По-п'яте, історія інших країн наочно демонструє, що метою має бути НЕ ПРОДОВЖЕННЯ СПІВПРАЦІ З МВФ, а, в кінцевому підсумку, ПОВЕРНЕННЯ БОРГІВ цій поважній установі та ЗДОРОВИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК.Для прикладу погляньмо на Польщу, яка з 1990-го до 1994 року отримала від МВФ близько 1,8 млрд доларів США. Останній долар із цих коштів було повернуто 1995 року. За даними МВФ, середньорічний ріст ВВП Польщі за період фінансування з 1990-го до 1994 року склав –2,6%. Упродовж наступного десятиліття, коли Польща вже не позичала у МВФ, середньорічний приріст ВВП країни становив понад 4,5%.Головне — вчасно вирватись, як це зробила та ж Туреччина, яка 52 роки була боржником МВФ, а за Ердогана взяла чіткий курс на позбавлення боргової залежності і 2013 року повернула останній долар МВФ, ставши однією з 11 країн, які повністю погасили свої борги перед цією інституцією. І подивіться на країну сьогодні — як змінилось життя людей, освіта, медицина, як країна перетворилася на потужну індустріальну та економічну силу, як з Туреччиною вимушені рахуватись на міжнародній арені.
***
Щоби розставити всі крапки над «і», я одразу хочу зазначити, що не виступаю проти співпраці з МВФ. Я вважаю, що тимчасова підтримка цієї організації є своєрідним «рятівним колом», яким можна скористатись на дуже короткій дистанції, але збиратися на ньому в далеку й успішну подорож — безглуздя. Чуже рятівне коло ніколи не замінить власного човна.
Співпраця з МВФ дає змогу «придбати час» для проведення радикальних системних реформ. Якщо ж таких реформ не проводити, продовжуючи «купувати час», як це робить українська влада, то таке «придбання», додатково обтяжене невигідними умовами, врешті-решт, виявляється не лише фінансово непідсильним, а й марнотратством без сенсу.
Співпраця з МВФ — це плата українського народу не так за об'єктивно складні зовнішні умови, як за відсутність у влади «українського плану», за її небажання позбутися старих корупційних схем, контрабанди, за неготовність реально змінювати «правила гри» і проводити власні радикальні реформи.
