Бо кожен такий розгляд у Регламентному комітеті зміцнює переконання українців, що депутати їх, перепрошую, банально кинули з питанням скасування недоторканності. Одна з головних вимог революції не виконана і небажання її виконувати ніяк не можна перекласти на президента.
Глава держави ще два роки тому подав відповідний проект змін до Конституції, який пройшов перше голосування і навіть вже отримав позитивний висновок у Конституційному суді. Слово за Верховною Радою, яка має дати за нього 300 принципових депутатських голосів.
Адже однакова відповідальність перед Законом – це не просто виконання обіцянки Євромайдану. Це перехід України до реальної боротьби з корупцією.
Бо скільки б ми не створювали нових антикорупційних органів і як би активно вони не працювали, вони щоразу будуть спотикатися об цей Регламент і цей такий принциповий Регламентний комітет.
І щоб не говорив Павло Пинзеник, розповідаючи про статтю 220 ч1, за якою депутати (нібито) виключно визначають "достатність, законність і обґрунтованість подання та законність одержання доказів" – по завершенні розгляду, вийшовши до преси, він знову говорить про сумніви щодо доказів, а це вже оцінка.
Відкинувши словесну полову, Регламентний комітет виконує роль такого собі "товариського суду" в колишній радянській системі, який завжди рятував своїх. Друга інстанція депутатського товариського суду – розгляд на сесії Верховної Ради.
І це прекрасно розуміють всі, хто не має депутатського іммунітету, тобто понад 99% населення України.
Тому народні депутати і далі можуть допомагати одне одному уникати слідства, але неможливо все життя уникати своїх виборців. Кожне таке рішення Регламентного комітету веде до втрати легітимності Верховної Ради й зростання глухого роздратування серед людей.
