Нещодавно я писав про свавілля податкової, тепер опишу другий кейс, щоб усі охоче побачили як працює державна машина на практиці, а ви в цей час донатьте, створюйте робочі місця та платіть податки, навіть, зі збитків. Тепер про митницю.
В Україні є прихована, але дуже впізнавана форма насильства над бізнесом. Вона не потребує спецназу, обшуків чи кримінальних справ. Достатньо одного службового кабінету, одного підпису і одного «нового» бачення реальності. Достатньо того, щоб митниця у 2025 році раптом «передумала» щодо того, що вона сама робила у 2020-му. Достатньо змінити класифікацію товару заднім числом — і з повітря з’являється «борг» у півтора мільйона гривень.
Це не гіпотетична історія. Саме так сталося з нашою компанією.
П’ятнадцять років ми імпортуємо медичні вироби, які рятують життя. Рентгенозахисні комплекти, щитки, системи для інтервенційних процедур. Те, що одягають лікарі в операційних, коли стоять над відкритою артерією, а рентгенівська трубка працює по кілька годин. Увесь цей час ми діяли відповідно до закону: повний комплект технічної документації, сертифікати CE, відповідність IEC, ISO, гармонізованим стандартам ЄС. Ми не вели «сірих» схем, не роздвоювали контракти, не ховали маржі в офшорах. Ми робили те, що держава постійно просить у бізнесу: працювати «в білу».
І весь цей час митниця — та сама Київська митниця — приймала наші декларації. Ставила печатки, погоджувалася з кодами, візуально й документально підтверджувала, що все гаразд. Вони бачили товар, бачили сертифікати, бачили рентген-захисні елементи, бачили, що це медичний виріб. Вони мали всі повноваження ставити питання тоді, коли товар заходив у країну.
А потім, у 2025 році, щось у державному апараті клацнуло. Не змінився товар. Не змінилося законодавство. Змінилася потреба у донарахуваннях.
Без жодного risk-обґрунтування, без пояснення причин, всупереч строкам давності, всупереч мораторію РНБО, Київська митниця раптом вирішила, що товар, який п’ять років визнавався як спеціальний захисний медичний виріб, насправді був… текстильним одягом. І саме заради цієї «геніальної» думки вони відкрили перевірку на п’ять років назад, обійшовши закон так, ніби він існує не для всіх.
Коли свинець називають тканиною
Вироби MAVIG, у яких 80–88% ваги становлять свинець або бісмут, у яких внутрішній композитний шар дає захист від випромінювання, у яких текстиль — це лише оболонка, що виконує роль гігієнічного покриття, — митниця раптом вирішила назвати «фартухами зі штучної тканини».
Світова логіка проста:
якщо товар — композит, і його основну функцію визначає конкретний матеріал, він класифікується за цим матеріалом. У випадку рентгенозахисного одягу — це свинець або бісмут. Тому CBP США класифікує аналогічні вироби в групах 78 та 81. Тому пояснення до Гармонізованої системи однозначні: носимі X-ray protective garments НЕ є «одягом» у класифікаційному сенсі, а відносяться до виробів із металу або гумових/композитних екранів.
В Україні про це знають усі, хто хоча б раз читав ОПІ 3(b) і міжнародні пояснення. Знають митні експерти, знають юристи, знають виробники. Але, як виявилося, не знає Київська митниця — або старанно робить вигляд, що не знає.
Чому?
Тому що текстильний код дає вищу ставку мита, а вища ставка мита дає можливість донарахувати «борги»! От і вся логіка. Тут не про право, тут про арифметику: помножити заднім числом митну вартість за п’ять років на різницю ставок.
Митниця просто взяла й переписала історію так, ніби всі попередні роки вона не бачила, що ми ввозили. Ніби сертифікатів не існує. Ніби технічної будови товару не існує. Ніби ОПІ 3(b) не існує. Ніби 1095 днів не існує.
Єдине, що існує, — план донарахувань.
І для нього найкраще підходить саме той бізнес, який чесний і прозорий. Бо з нього легше стягнути — він не сховається, не закриється за ніч, не змінить назву, не вивезе активи в тінь, не розчиниться в повітрі.
Наше заперечення: сорок сторінок проти однієї заготовки
Ми подали заперечення. Сорок сторінок технічної аналітики, міжнародної практики, посилань на IEC 61331, патентів, сертифікатів. Ми надали фотоматеріали шарів композиту, роз’яснення щодо складу NovaLite Plus та Leadfree 2.0, міжнародну судову практику, аргументи щодо строків давності, порушення risk-based, порушення мораторію РНБО, відсутності будь-яких ознак умислу чи неправдивих відомостей. Ми дали правовий аналіз, який легко «перекриває» аргументацію митниці в десять разів, якщо не в сто.
Ми показали:
— що наш товар роками проходив як медичний виріб;
— що свинцева/бісмутова матриця — це основний характер товару;
— що текстильна оболонка не може визначати класифікацію;
— що порушений мораторій на перевірку без обгрунтованих на те причин
— що жоден risk-профіль по нас не спрацьовував;
— що попередні узгодження з митницею були, їх просто викинули з пам’яті.
І що зробила митниця?
Нічого.
Вона просто скопіювала свої попередні твердження й відправила їх назад. Жодного спростування фактів. Жодного аналізу документації. Жодної реакції на порушення закону. І через два дні — винесла два ППР. Вигаданих. Юридично мертвих. Але з сумою у 1 519 024,51 грн, яка для бюджету — пилюка, а для медичного бізнесу — удар.
Це була не перевірка.
Це була калька:
«Ми вирішили, що ви винні, — отже, ви винні».
Гетманцев: коли «захист білого бізнесу» закінчується там, де починається відповідальність
Нещодавно я публічно написав на Facebook про наш гіркий досвід вибивання податковою ДПІ податку на прибуток із нашого збиткового другий рік підприємства . Під своїм іменем. З цифрами, з фактами... Через годину мені написав Голова податкового комітету — Данило Гетманцев.
Не з питанням «чим допомогти?».
Не з проханням надати матеріали.
Не з позицією щодо кричущих порушень митниці.
Першою реакцією було звинувачення мене у «хамстві» та «емоційності».
Це, мабуть, найяскравіший симптом нашої державної хвороби: коли бізнес говорить про закон, чиновник відповідає — «ви надто емоційні». Коли бізнес захищається від свавілля, чиновник каже — «ви ображаєте державний орган». Наче порушення строків давності — це сором бізнесу. Наче вигаданий борг — це емоція, а не факт. Наче митниця має право переписувати закони, а бізнес — повинен мовчати, щоб не виглядати «істеричним».
Гетманцев публічно говорить про «мародерів у владі». Про тих, хто наживається під час війни. Про тих, хто провокує недовіру до держави.
Але коли стикається з живим, конкретним кейсом, де митниця порушує закон і вішала на медичну компанію штучний борг — він бачить проблему не в митниці, а в тоні бізнесмена. Це не боротьба з мародерством. Це захист корпоративної солідарності фіскальної вертикалі.
Я передав пану Гетманцеву всі документи — повний пакет.
Скаргу до ДМС.
Додатки.
Аналітичну довідку про кейс.
Класифікаційну аргументацію.
ППР.
Історію взаємодії. Все, про що він просив. І навіть більше.
Що він зробив?
Те, що сьогодні є символом української політичної культури:
відійшов убік і передав мене своїй помічниці. Далі спілкування виглядало так, ніби це не голова комітету, а стандартний кол-центр державної служби:
«А чи подали ви скаргу?»
«А чи всі матеріали надали?»
«А ДМС вам уже відмовила?»
«Ну якщо так — то тільки суд».
Жодної позиції по суті.
Жодної оцінки законності дій митниці.
Жодного питання: «як так сталося, що митниця заднім числом змінює правила?»
Жодного депутатського звернення.
Жодної ініціативи перевірити роботу ДМС.
Жодної реакції на очевидні порушення Митного кодексу та принципів правової визначеності.
Комітет просто пішов у кущі.
А Тетяна Гречана озвучила їхню фактичну позицію:
«Інших варіантів, окрім суду, немає».
Серйозно?
Комітет Верховної Ради з питань митної політики не має жодної думки про свавілля митниці? Не має жодної відповідальності за системну зміну правил гри заднім числом? Не бачить проблеми у штучних донарахуваннях? Не вважає за потрібне захистити підприємство, яке сумлінно працює в критично важливій сфері — медичній?
Це навіть не імітація вирішення проблеми. Це імітація імітації.
І після цього з парламентських трибун нам продовжують розповідати про «захист білого бізнесу». Про «партнерство держави і підприємців». Про «спільну боротьбу з корупцією».
На практиці ж виходить, що «білий бізнес» — це зручна декорація для промов, але не суб’єкт, який заслуговує на реальний захист, коли на нього наступає власна митниця.
Чи повинна держава бути стороною у конфлікті між законом і свавіллям — чи спостерігачем? Це головне питання, яке стоїть за нашим кейсом.
Чи повинні депутати, які очолюють профільний комітет, реально контролювати митницю — чи лише читати скарги й пересилати їх далі «за належністю»? Чи мають сумлінні імпортери право на захист — чи вони приречені бути мішенню просто тому, що не вміють і не хочуть працювати «в сіру»?
Бо якщо чесно працювати небезпечно, якщо митниця може в будь-який момент вигадати борг, якщо комітет робить вигляд, що нічого не сталося, — то це не про митницю, не про Гетманцева і навіть не про нашу компанію.
Це про державу, яка не вміє або не хоче захищати закон.
Судовий «захист»: хто за це заплатить?
Влада каже нам: «Ідіть у суд».
Але суд — це не справедливість.
Суд — це витрати бізнесу за помилки держави.
Щонайменше 100 000 гривень за рік-два процесу:
— судовий збір,
— адвокати,
— експерти,
— документи,
— поїздки,
— час,
— нерви,
— втрачений розвиток,
— виведені з обігу гроші.
Хто платить? Бізнес. Хто виграє?
— адвокатські офіси,
— суди,
— митниця, яка «виконує план»,
— держава, яка створила проблему й переклала її на платника.
У цій системі бізнес завжди сплачує за помилку чиновника.
І навіть коли ми виграємо суд — ми програємо гроші, час і можливості. Дістало!
