Я насмілюся сказати, що розумію, наскільки боляче інколи дивитись на байдужість людської маси до твоєї роботи. До твоєї форми. До твого внеску. Людство так створено, що досить швидко забуває про те, з чим не стикнулося особисто. Новини витісняють попередні новини. Ще вчора були звірства ворога там і там - а сьогодні ті, хто не був на місці жертв, спокійно займаються своїми справами. Вони говорять, що співчувають, але нічого не можуть з цим зробити - з тим, що їх свідомість витісняє вчорашні жахи, поступово замінюючи їх на сьогодення. Я навіть за собою помічаю, як віддаляються події 24.02.22. Я вже не кажу про Іловайськ чи Дебальцево - нас, людської маси, там не було. Ми не до кінця зрозуміємо. Навіть ті, кому далеко не байдуже.
Пробач.
Людство так створено, що в масі своїй чекає від військової форми якихось див. Наче слідкує в якості глядача на стадіоні - чия команда виграє, не вміючи ставати на твоє місце, перетворюватися в тебе, одягати твою шкіру, бачити твоїми очима. Це так.
Але твій стан не повинен залежати від інших. Він залежить, нерідко, скажи - але він не мусить. Над вдячністю повинна працювати ціла держава, з її системою освіти, всією політикою, всі залежні й незалежні медіа, кожен з нас - але у тебе є дещо важливіше всередині, що не мусить залежати від оточуючих.
Це - розуміння своїх можливостей. І того, на що ти виявився здатен. Пробач, що я в це лізу. Але твоя самооцінка повинна бути високою вже хоча би від того, що ти перевершив себе вчорашнього.
- Чого ти туди пішов, ми тебе туди не посилали? - це досить часто звучало, і навіть десь ще є відголоски, від особливо прибитих. Десь глибоко всередині боюся, що частина буде задавати такі ж питання трохи згодом, але іншими словами. В іншій інтерпретації, яка збереже той самий сенс: війна - це твої особисті справи. Твої проблеми. Не здам квартиру, бо ти військовий. Не заходь в мій ресторан, бо ти у формі, і таке інше.
Ти не вважай, що ти щось робиш для них, для таких. Вони невдячні. Найкраще, що ти можеш зробити для себе самого - це винести з поля бою не тільки тактичну перемогу, себе живого, але й віру в себе. Я може наївно про це міркую - але якщо нація буде складатися не зі стада, а з таких індивідуалістів, які об'єднані і спільною ідеєю, і спільним розумінням подій, і зокрема кожен буде працювати на себе (в сенсі самовдосконалення, в сенсі того, що ти розумієш - ти працюєш над собою, воюючи) - така нація буде найсильнішою в цьому світі.
Ти йдеш вулицею і тобі не важливо, скільки їх подякувало тобі. Ти насамперед СЕБЕ зробив сильнішим, ніж був учора. Насолоджуйся цим фактом. Може, так легше проходити випробування, йти туди, звідки ти можеш не повернутися...
Не знаю.
Тобі вирішувати.Допис для того, у кого він знайде відгук.
Я насмілюся сказати, що розумію, наскільки боляче інколи дивитись на байдужість людської маси до твоєї роботи. До твоєї форми. До твого внеску. Людство так створено, що досить швидко забуває про те, з чим не стикнулося особисто. Новини витісняють попередні новини. Ще вчора були звірства ворога там і там - а сьогодні ті, хто не був на місці жертв, спокійно займаються своїми справами. Вони говорять, що співчувають, але нічого не можуть з цим зробити - з тим, що їх свідомість витісняє вчорашні жахи, поступово замінюючи їх на сьогодення. Я навіть за собою помічаю, як віддаляються події 24.02.22. Я вже не кажу про Іловайськ чи Дебальцево - нас, людської маси, там не було. Ми не до кінця зрозуміємо. Навіть ті, кому далеко не байдуже.
Пробач.
Людство так створено, що в масі своїй чекає від військової форми якихось див. Наче слідкує в якості глядача на стадіоні - чия команда виграє, не вміючи ставати на твоє місце, перетворюватися в тебе, одягати твою шкіру, бачити твоїми очима. Це так.
Але твій стан не повинен залежати від інших. Він залежить, нерідко, скажи - але він не мусить. Над вдячністю повинна працювати ціла держава, з її системою освіти, всією політикою, всі залежні й незалежні медіа, кожен з нас - але у тебе є дещо важливіше всередині, що не мусить залежати від оточуючих.
Це - розуміння своїх можливостей. І того, на що ти виявився здатен. Пробач, що я в це лізу. Але твоя самооцінка повинна бути високою вже хоча би від того, що ти перевершив себе вчорашнього.
- Чого ти туди пішов, ми тебе туди не посилали? - це досить часто звучало, і навіть десь ще є відголоски, від особливо прибитих. Десь глибоко всередині боюся, що частина буде задавати такі ж питання трохи згодом, але іншими словами. В іншій інтерпретації, яка збереже той самий сенс: війна - це твої особисті справи. Твої проблеми. Не здам квартиру, бо ти військовий. Не заходь в мій ресторан, бо ти у формі, і таке інше.
Ти не вважай, що ти щось робиш для них, для таких. Вони невдячні. Найкраще, що ти можеш зробити для себе самого - це винести з поля бою не тільки тактичну перемогу, себе живого, але й віру в себе. Я може наївно про це міркую - але якщо нація буде складатися не зі стада, а з таких індивідуалістів, які об'єднані і спільною ідеєю, і спільним розумінням подій, і зокрема кожен буде працювати на себе (в сенсі самовдосконалення, в сенсі того, що ти розумієш - ти працюєш над собою, воюючи) - така нація буде найсильнішою в цьому світі.
Ти йдеш вулицею і тобі не важливо, скільки їх подякувало тобі. Ти насамперед СЕБЕ зробив сильнішим, ніж був учора. Насолоджуйся цим фактом. Може, так легше проходити випробування, йти туди, звідки ти можеш не повернутися...
Не знаю.
Тобі вирішувати.
