З усіх варіантів реагування на пандемію влада Зпеленського обрала найбільш цинічний. Замовчування і штучне заниження даних про хворобу.
Це нагадує Чорнобиль. Ті, хто пережив 1986 рік, не дадуть збрехати. 28 квітня манюсінька заміточка у «Радянській Україні» про незначні неполадки на Чорнобильській АЕС, на три речення. Через пару днів більша, вже на два абзаци, про успішну ліквідацію інциденту. Воєнні вертольоти вдень і вночі летять повз балкон у сторону Чорнобиля. Поливалки на вулицях, поливають і поливають. Зароджується паніка, бо шила у мішку не сховаєш, у Києві є інститути з дозиметрами. Люди беруть штурмом потяги та автобуси зі столиці.
І одночасно – велопробіг першого травня та демонстрація під радіоактивним дощем, наказ на проведення якої дав особисто Кравчук.
Всьо харашо, прєкрасная маркіза.
Що відбувається зараз? МоЗ і Зеленський переконують нас, що захворюваність пішла на спад. Ми щодня бачимо неймовірно оптимістичну статистику, як за помахом чарівної палички раз – і нові випадки скоротилися наполовину.
І у той же час вал страшних і безнадійних історій у соцмережах. Якщо на початку осені у мене були одиничні знайомі, які захворіли, то тепер, на початку зими, таке враження, що я одна, хто ще не перехворів.
Дуже тяжко переносять літні люди, я вже збилася з рахунку, скільки у колі безпосередніх знайомих було похоронів.
Хворіють діти. Причому хитро, лихоманка і височенна температура на рівному місці, потім кардіо ураження – кажуть, це ускладнення після безсимптомного ковіду.
Можна не зважати на чутки і порадіти новій статистиці разом із міністром Степановим, але як бути, коли ці «чутки» поширюють люди, яких ти знаєш, і пишуть вони про власних дітей? Наскільки відповідальною буде страуси на реакція? Проблема не зникне, якщо заплющити очі.
Одночасно спостерігаємо величезне розхолодження і несерйозне ставлення до карантину. Ніхто не відстежує переміщення хворих людей, ніхто не контролює соціальну ізоляцію. Люди з ковідом ходять на роботу, у школи, супермаркети, і на це ніхто не звертає уваги.
Там де держава могла б втрутитися і забезпечити дотримання порядку, ми бачимо величезний нуль, порожнечу. Взагалі незрозуміло, за що пішли мільйонні ковідні доплати силовикам.
Свого часу цинізм Кравчука коштував нам сотні тисяч життів; сплеск онко, особливо раку щитовидної залози, був ціною, яку заплатили українці за те, щоб Леонід Макарович утримався на посаді.
Уявлення не маю, у яку ціну нам виллється цинізм Вови.
