Виконуючи завдання на Курщині та українсько-російському кордоні, зіштовхнувся з задачами, які, за усіма ознаками, були приречені на провал та наражали особовий склад на високу імовірність невиправданих втрат. Це сталось неодноразово, без урахування попереднього трагічного досвіду. З боку батальйона і рот вживалися всі можливі заходи для недопущення цих втрат.
Перед тим як вийти з публічним повідомленням, я неоднаразово робив офіційні та неофіційні звернення щодо доцільності виконання задач з пропозиціями на різних рівнях нашого командування. Майже всі звернення були проігноровані (крім одного, завдяки командиру 117 бригади).
Через відсутність належного реагування, написав допис з простою метою: необхідно змінити підходи в управлінні та адекватно оцінювати свої можливості.
Ніколи не вимагав відставки Головкома чи ще якоїсь окремої персоналії з управління військами, бо проблеми в нас системні, а не просто завʼязані на одній людині.
Але у відповідь чомусь отримав звинувачення, наклепи на мене та заклики "підтримати Головкома ЗСУ" і "не виносити сміття з хати" від лояльних до "військової еліти" осіб та підрозділів.
Також ніколи не казав, що треба припинити воювати, якраз навпаки: рахуються тільки з сильними і фізично нищити ворога необхідно. І крім оборони, ми маємо наступати, бо інакше війни не виграються. Саме тому я підтримував Курську операцію і її реалізацію на перших етапах.
Ніколи жодним чином не прагнув нагород, тим більше не вислуговувався заради них. Не добивався звань чи посад. Лише виконував свою роботу на тому місці, де був, чесно і сумлінно, наскільки цього дозволяли мої знання та навички.
Мій батальйон завжди був на складних ділянках. Ніколи не нили. Зціпивши зуби працювали попри всі проблеми і труднощі. Нашу роботу і результати неодноразово висвітлювали ЗМІ, президент в своїх зверненнях, тощо.
Моя відважна піхота вигризала нашу українську землю, вибиваючи ворога, тримала оборону в оточенні до останнього подиху з словами: “Хлопці! Мені було за честь з вами воювати!”, мої хоробрі екіпажі - найкращі - заїжджали в тил під*рам, знищували танки і броню, отримували поранення, підривалися, вставали в стрій і повторювали, мінометники на позиціях стримували під*рів, які заїхали в наш тил, паралельно прикриваючи піхоту на передньому краю. Сапери, мінуючи дорогу під носом у ворога, зробили найбільше роботи на Донбасі. Гранатометники, птв, кулеметники, медпункт, розвідка, тил — кожен був долучений як по своїм напрямкам, так і в якості піхоти. Несли втрати, оплакували побратимів, збирали волю в кулак і мстилися. Як би складно не було, мої бійці ризикували і виконували накази.
Але останні кілька місяців у мене складається враження, що нас просто намагаються стерти. Життями людей розпоряджаються наче зайвими грошима на гулянках. Співмірність втрат і результату вказує на низький рівень ефективності.
Саме це і неможливість, визначеним порядком, достукатись до командування щодо збереження боєздатності мого підрозділу і життя моїх людей спонукало мене висвітлити проблему публічно.
Також, попри мою заяву, ніхто з моїх бійців не знявся, не залишив позиції, а продовжують виконувати нові завдання поки ще під моїм управлінням.
На сьогоднішній день вже є спроби комунікації від ГШ, сподіваюся на конструктивну розмову, випрацювання конкретного робочого рішення, а не просто замилювання очей, щоб уникнути в майбутньому подібних ситуацій.
