Ще коли я був журналістом, до війська, мене постійно питали, чому я не спробував перейти в набагато більш прибуткову сферу прес-секретарства чи медіа-радника.
Відверто - разочок навіть спробував.
І це був чи не найгірший досвід мого життя довжиною в кілька місяців. Про який досі не можу згадувати без здригання.
Коли тобі треба не стільки займатися реальною роботою, скільки постійними інтригами, склоками, видавлюванням конкурентів, вимірюванням, хто й на яку відстань, окрім тебе, наблизився до "тіла" шефа й всім позосталим вилизуванням дупи сановного господаря.
А без цього ти приречений. Нуль шансів втриматися й бути успішним. В українській політиці, за дуже рідкісним виключенням, заведено саме так. Особистий прес-секретар - це не стільки про пресу, скільки про секретар. В найгіршому сенсі "подай-принеси-підбери-почухай тут".
Я це все до чого.
Відверто, Юлєчка Мєндєль зі своїми одкровеннями над неостиглим ще політичним трупом свого колишнього шефа, якому вона тільки-що в задній прохід не заглядала, коли було треба (хоча хтозна), виглядає ще більш огидною за цього екс-шефа. І ще побачимо, чи трупом.
Але оце бажання вдягти на себе біле пальтішко і, грайливо качаючи ніжкою, заявити "а я тут нє прі чьом", паралельно накидаючи лайна на того, з ким по яснам довбився - це щось настільки невимовно огидне...
