В один з останніх тижнів 2024 року родичі колишнього головнокомандувача ефіопської армії часів італійського вторгнення раса Деста Дамтю дізналися, що його головна нагорода – золотий імператорський орден «Зірка Ефіопії» – буде проданий на онлайн-аукціоні. Виявилося, що цю нагороду протягом десятиріч зберігала сімʼя італійського військовослужбовця, присутнього при страті командувача. Родичам вдалося зупинити цю оборудку. Їм може допомогти й те, що ще у 1948 році комісією ООН з військових злочинів учасники страти раса Дамтю були визнані злочинцями. А злочинець – точно не та людина, яка може продавати чужі нагороди.
Історія с орденом Деста Дамтю знову привернула увагу до трагедії 90-річної давнини, якій немовби немає місця в історії нашої з вами цивілізації. Рас Дамтю, який втратив батька під час першої війни з Італією за ефіопську незалежність, був типовим ефіопським аристократом і гульвісою – й залишався ексцентричним розбишакою навіть після того, як став зятем імператора. Однак він продовжував опір італійцям, які знову напали на Ефіопію у 1935 році, навіть після того, як сам імператор Хайле Селассіє І змушений був залишити країну. Боротьба закінчилася захопленням і стратою – раса вбили ефіопські колаборанти, італійці тільки віддавали накази. Однак після цієї страти Деста Дамтю, як завжди буває з такими героями, перетворився на ефіопський національний міф, на сприйняття якого не вплинули навіть крах імператорського режиму і десятиріччя жорстокої промосковської диктатури – і тоді, і тепер рас Деста Дамтю продовжував вважатися символом ефіопського опору. Тому для Ефіопії спроба продати його орден як красиву прикрасу – нагадування про національне приниження й відновлення державності, а для нас – якийсь дивний історичний курйоз.
Курйоз тому, що ми звикли відраховувати початок Другої світової війни з близьких нам країн – якщо не відразу з Польщі, так з Чехословаччини чи аншлюсу Австрії, з Мюнхена… Ефіопія майже не сприймається нами як така сама держава – тим більше, що на тлі колоніальної Африки боротьба однієї з її країн за суверенітет може здаватися саме курйозом.
Між тим Ефіопія з її тисячолітньою державною традицією і тисячолітньою юдейською й християнською цивілізаційною спадщиною була державою, що нічим не поступалася країнам Північної Америки чи Європи – і архаїчність режиму й суспільства нічого в цьому не змінювала. Саме напад фашистської Італії на Ефіопію та її подальша анексія були першою спробою змінити світовий порядок – тоді, коли Гітлер тільки набирався сил. Імператор марно закликав Захід допомогти, бо усвідомлював, що його армія довго не зможе вистояти наодинці у боротьбі з добре озброєним і підготовленим агресором, який до того ж після краху бліцкригу Ефіопії вдався до застосування хімічної зброї. Хайле Селассіє назвав свою країну останньою фортецею колективної безпеки і попередив: «Якщо вони не прийдуть, я скажу пророче й без відчуття гіркоти – Захід загине».
Імператор мав рацію. Через десять років після італійського нападу на Ефіопію Європа була зруйнованою вщент. Захід не загинув тільки тому, що Гітлер і Муссоліні переоцінили свої сили й вирішили не просто підкорити Європу, а й розбити Радянський Союз з його невичерпним мобілізаційним потенціалом і абсолютною зневагою до ціни людського життя. Але Заходу довелося «розплатитися» зі Сталіним Центральною Європою, визнанням територіальних надбань СРСР, обумовлених довоєнною угодою Сталіна з Гітлером, тріумфом комунізму в Китаї, В'єтнамі та на Корейському півострові. Ну і не варто нагадувати, що наслідки цього порозуміння ми не можемо вихаркати аж до сьогоднішнього дня – можливо, вони й доведуть нас до наступної світової війни…
Проте той факт, що Захід у своїй пихатості фактично зрадив Ефіопію, бо продовжував вважати, що її державність не дорівнює державності європейців і американців, ще дасться взнаки у післявоєнному майбутньому. Та що там дасться – і зараз дається! Захід проковтнув російську інтервенцію у Сирії – з масованим бомбардуванням житлових кварталів Алеппо й застосуванням хімічної зброї. Захід спостерігає за знищенням Харкова чи Запоріжжя, а новий американський президент розповідає своїм прихильникам про те, що зруйновані українські міста й селища не відбудувати й за сторіччя.
Тому що у свідомості пересічних і непересічних мешканців країн цивілізованого світу, як і у 1935 році, переважає невимовлена впевненість, що все це події на глухих околицях чужого, незрозумілого і все ж таки дикого світу. Що у них так не буде.
Буде, ще й як буде. Дарма ви тоді не дослухалися до Хайле Селассіє.
