Про Горбі кажуть різне. Він – і військовий злочинець для литовців, грузинів, і утілення зла для, як вже сказано, російських імперців, ревізіоніст для комуністів і ікона змін для західних політиків кінця минулого віку.
Та, як на мене, він, перш за все, людина якогось не пояснювального фатуму, що тяжів над цим неоднозначним чоловіком упродовж всього публічного життя.
Він виринув з лабіринтів ЦК КПРС якось несподівано для гомо совєтікус, звиклого вже до "параду некрологів" кремлівського геріатричного пансіонату, для закордоння, що мовчки спостерігало за маразматичною траєкторію вчорашнього колоса, заклятого противника у "холодній війні", очікуючи, що разом з Брєжнєвим, Черненком та Андроповим якогось чудового дня вивезуть на траурному лафеті і його напівзігнилий труп.
Але все, за що не брався молодий новий (як виявилося – останній) генсек, було позначене невловним знаком долі. Спроба демократизувати суспільство, попри сприйняття незначної частини освічених і перспективних людей у самій партії, завершилася забороною КПРС. Горбачов вже тоді (після путчу ГКЧП) мав би зрозуміти, що його реформи будуть половинчастими доти, доки він не зламає хребет силовикам з кагебістським ядром, що насправді СРСР – це не комуністична, а кагебістська імперія. Він цього або не втямив, або злякався.
Ідея "оновленого Союзу", з новим договором "незалежних та суверенних", з тріском провалилася. Насправді з'ясувалося, що крім кагебістського осердя, СРСР фактично перетворився на альянс феодів, і Єльцин забороною Компартії у Росії тільки перестрашив республіканські комунеліти, які затремтіли від страху втратити владу у своїх наділах.
Я не зовсім переконаний, що танки у Вільнюсі, саперні лопатки спецназу у Тбілісі, сумгаїтський погром діялися виключно з волі Горбачова. Саме через обставини, вказані вище. Він реально не керував вже напіврозваленою країною, і його вказівки чи навіть рішення політбюро (щобільше – укази ГКЧП 1991-го) сприймалися на периферії радше як риторичні фігури. До прикладу, під час путчу львівський обком пропустив повз вуха грізні вимоги генерала Валентина Вареннікова, виправданого, однак, судом за підтримку янаєвської зграї.
Звісно, Горбі відповідальний за криваві придушення "сепаратистських неслухів", але знову ж таки невблаганний фатум повернув у діаметрально протилежний бік – незалежність Балтії, а відтак решти "республік-сестер" стала доконаним фактом.
І, перш ніж казати про Горбачова як про воєнного злочинця, справедливіше було б покласти на іншу шальку терезів падіння Берлінської стіни, його внутрішнє прагнення (можливо, навіть підсвідома заздрість) бути схожим, бодай позірно, на лідерів вільного світу. Хай ці зусилля були інколи дивними з точки зору нинішнього покоління, але навіть факт з'яви на людях першої леді Раїси Горбачової під час закордонних візитів лідера "запорєбріка" було знаковим і також фатальним.
Горбачова переслідував фатум власного народу, — він виявився неготовим (зрештою, як свідчить подальша історія, не підріс і досі) до лідера такого штибу. Свавільний, напівп'яний Єльцин з танками Таманської дивізії на вулицях Москви, які поставили крапку на спробі путчу, — акурат для росіян.
А "російський Дубчек" став невдахою. Зате Нобелівським лауреатом.
Утім говорити про Горбачова як про "ісконно русского" – не випадає. Його мати – Марія Пантиліївна Гопкало – була українкою. Та й народився він на Ставропіллі, куди свого часу Єкатєріна II виселила запорозьких козаків. Батько ж Раїси Горбачової Максим Титаренко був родом з Чернігівщини.
У цьому – теж ознаки фатуму: кагебітсько-комуністичну імперію зруйнувала людина з українськими коренями.
Тож чи прийде Путін, - "повернутий" на символах і знаках, — покласти вінок до гробу Горбачова?
