- Це ви для дівчинки купуєте, яку сьогодні ховають? – питає на базарі жінка, що торгує квітами, й ми розуміємо, що сьогодні тут не перші.
Прощатися з Владою прийшло справді багато людей. І чітко можна було провести цей поділ – ті, хто знав її до війни, і ті, хто познайомився з нею в підрозділі. Вони й говорили по-різному – вчителі, друзі родини та викладачі згадували її дівчинкою, школяркою, говорили про той світ, який залишився в минулому, і про неї – ту, що залишилася в тому світі. Говорили багато, емоційно, збиваючись на щось своє. Помітно було, що ніхто з них не думав, що доведеться ось так про неї розповідати. Бійці натомість говорили більш стримано, більш сухо й пронизливо. Вони знали Владу зовсім іншою, в них немає про неї довоєнних спогадів, для них вся реальність вмістилася в ці ось останні місяці.
На цвинтарі повітря морозяне, свіже, аж обпікає. Бійці шикуються в чергу, аби попрощатися. Очі в усіх світлі, а ось обличчя потемнілі – чи то від цієї смерті, чи то від холоду. Раптом зауважуєш, що більшість із них зовсім юні, молоді. І розумієш, що для більшості з них це перше особисте прощання з близькою людиною, яка загинула. І що прощання це – дуже приватне, дуже болісне, що воно щось змінює для них, змінює докорінно й назавжди.
І всі ці ритуали на похованні загиблих, до яких важко звикнути – варта, що вистрілює в холодне грудневе небо, прапор на домовині, гімн, який співають хрипкими голосами, що не звикли до співу – все це теж змінює відчуття багатьох речей: відчуття часу, який нас усіх обступає, відчуття втрати, відчуття своїх, з якими стоїш на грудневій землі, з якими знаходишся в одному просторі, на яких можеш покластися, яких не можеш зрадити. Від усього цього стає неймовірно гірко. Проте це та гіркота, яка зміцнює, надає сенсу всьому, що відбувається: ми маємо пам’ятати про кожного загиблого, і ми маємо підтримувати кожного, хто далі тримає стрій. Оскільки стоїмо на своїй землі – холодній, промерзлій, але своїй.
