Людей не надто багато, але все ж таки на світлофорах збираються натовпи автівок.
Ця вулиця бачила смерть, бо дивиться фанерними вікнами та вітринами, і всі вони вперто кричать у Всесвіт - "ми працюємо!" Через три роки вона, нарешті, одужує. Ця вулиця. Тихим криком кричить про те, що вона тут назавжди, своя для своїх. Така ж сива від побаченого, як і ми. Така ж досвідчена, як і ми. Така ж наїжачена, як і ми, бо пережили одне й те саме.
Я роздивляюся, поки світлофор рахує хвилини, нещодавно відновлене кафе, у вітринах якого виблискує м'яке світло. Оманливо заспокійливе, бо лише на мить може замаскувати чиїсь тривоги. Ми зрештою змушені залежати від світла, того чи іншого, щоб перебіжками, від одного до другого, долати цю криваву дистанцію, бо інакше хоч вішайся.
А потім погляд падає на Нього.
Наплічник позаду, і попереду висить ще дві похідні військові торби. Він переходить дорогу перед всіма цими автівками, навантажений речами, досвідом, думками, спогадами, мандрами фронтом. Так і хочеться спитати: а де ти ще не був, чоловіче? Дороги, дороги, дороги... Безсонні ночі, втома і якесь відсторонення від того, що навкруги.
Його світло сильніше за світло з-за відновлених вітрин. Воно перевершує будь-яке інше світло, бо відбій від нього не примарний, не тимчасовий. Він не маскує тривоги - він надає справжньої сили. Надовго. Її лише треба вчасно помітити.
Він перейде дорогу зі своїми важкими речами, разом з яким побував під кулями, і зникне за поворотом. А ти потім ходи, мучайся з цими незаданими питаннями в простір: "ти щось їв сьогодні?", "про що думаєш?", "тебе хтось чекає?", "як ти зараз?", "а потім куди?"..
Сентиментальна стала до біса. Будь проклята ця війна та ті, хто з нею сюди прийшов.
