Після смерті гетьмана Богдана Хмельницького 6 серпня 1657 року москва вирішила, що настав найзручніший момент для того, щоб перевести українську автономію з режиму "воєнного союзника" в режим "слухняної провінції". московський цар олексій михайлович, не втрачаючи часу, почав висувати вимоги, які абсолютно не відповідали умовам Березневих статей 1654 року й фактично скасовували саму ідею козацького самоврядування. Перше, що він зажадав, — зменшити козацький реєстр до 12 тисяч осіб. Це означало, що десятки тисяч вояків, які роками воювали за свободу України, мали або повертатися до хліборобства, або ставати жебраками. Для москви це був спосіб послабити військову силу Запорожжя й залишити на службі лише "надійних".
Далі цар забажав, щоб усі податки з Лівобережжя йшли напряму до московської казни. Таким чином він хотів перетворити автономний Гетьманат на фінансову залежну одиницю, де київські урядники мали б грати роль податкових агентів московського скарбника. Але найбільше обурення викликала ідея поставити над кожним українським полком не місцевого полковника, обраного козаками, а московського боярина з відповідною свитою старшин. Це було пряме втручання у внутрішнє управління, що суперечило козацьким традиціям виборності й старшинського самоуправління.
Особливо цинічною виглядала вимога відіслати Юрія Хмельницького до москви разом з козацькою скарбницею. Ніби вказуючи, що після смерті батька його син має не наслідувати булаву, а під охороною вирушити до столиці імперії з усім козацьким добром, щоби там уже вирішили його долю. Це був натяк: самі ви не зможете правити — ми вам призначимо, кого треба.
Цар не забув і про духовну сферу: він зажадав, аби київський митрополит більше не підпорядковувався Константинополю, а висвячувався в москві — тобто, підпорядкувався московському патріархові. Це був удар не лише по духовній незалежності, а й по міжнародному авторитету українського православ’я, яке століттями трималося традицій Візантії.
І як вишенька на торті — діти загиблих козаків мали отримувати московське підданство. Тобто Москва прагнула змінити ідентичність майбутніх поколінь ще на рівні документів та присяги. Всі ці вимоги красномовно демонстрували одне: московське царство, замість союзницьких відносин, бачило Україну лише як ще одну "землю государеву", яку треба прибрати до рук — тихо й без шуму. Але як показали наступні роки, не все пішло за московським сценарієм.
