Йти пішки 8,4 км нелегко.
Особливо коли холодно.
Особливо з дитиною на руках.
І ще з сумками. Важкими.
І думками. Спантеличеними.
Особливо тунелями метро, коли поїзди не ходять.
Коли зверху бомблять, і до вокзалу інакше не доберешся. Бо таксі під бомбами їхати не хочуть.
У Оленки бронхіт. Їй би в ліжко, в тепло і спокій. І інгаляції - все, як лікар прописав. Веселий такий у них лікар - все смішить своїх маленьких пацієнтів. Наче не вперше той бронхіт - але ось так, під землею, в нікуди, коли десь зверху здригається земля - точно вперше.
Сто сорок два... Сто сорок три...
Де жити? Що їсти? Аби вижити...
Наталя й Олег, з сумками й дитиною, йдуть, монотонно рахуючи кроки, від станції "Перемога" до вокзалу. Руки терпнуть, серце колотиться, в усіх трьох. Такі ж як вони "мандрівники" перегукуються. Вони й попереду, й позаду, з дітьми, кішками, собаками, валізами - один одного заспокоюють. Хтось плаче, хтось мовчки. Ці 8,4 км під землею здаються нескінченними.
Тунель тим добрий, що кудись-таки веде. Ти не сидиш в замкненому просторі, а йдеш з думкою про порятунок. Йдеш на світло, якщо є, або навмання, але йдеш. І хоч на вокзалі немає поїзду - але є приміська електричка, старенька, з безліч разів пофарбованими вагонами, з запахом поганих цигарок і протягами.
Байдуже, куди вона їде, головне що від міста на захід.
Від міста - на захід. І боляче, що "Перемога" поки віддаляється...
Харків. Лютий 2022.
