Місто в червні щороку схоже було на підлітка, який, по довгій виправі, завидівши свіже й зім’яте річкове русло, мчав до ріки й пірнав із головою у воду, занурювався в неї, лише на глибині зауважуючи, що вода насправді ще не зовсім прогрілась. Хоча кого це могло спинити? Ось цей початок червня – він щоразу створював ілюзію повсюдних тепла й сонця, коли не надто зважаєш на захмарене небо й невтішний прогноз погоди – оскільки просто хочеться спеки, хочеться води й зелені, хочеться вибігти з весняних зазимків і вбігти в літо, ніби у річку.
В червні Харків був наводнений студентами, заклопотаними й забіганими наприкінці начального року. Але навіть їхня заклопотаність світилася передчуттям довгого літнього неробства, яке ось-ось мало вибухнути – варто лише скласти останній іспит. Аудиторії порожніли, повітря заспокоювалося, наче вода в акваріумі, з якого вистрибнула остання відчайдушна риба.
Цьогоріч літо до міста прийшло, звісно, зовсім інакше. І безтурботність перехожих у парках, і галасливість дітей поміж дерев викликають не так замилування, як тривожність. Оскільки приходить вечір, а ввечері починає прилітати. І ці довгі літні вечори, наповнені вслуховуванням у небо, яке поволі затемнюється – вони про те, що і легкість, і безтурботність не можуть бути штучними, їх не зімітуєш. Війна зовсім поруч, вона завжди знайде можливість нагадати про себе. Хоча про неї і так ніхто не забуває.
Зелень у червні ще свіжа й густа. Пил осідає на вуличках у передмістях. Попереду ще ціле літо. Попереду ціле життя. Люди тримаються за нього, людям є що любити і є що втрачати.
Відпочивайте, друзі. Завтра прокинемося ще на один день ближче до нашої перемоги.
