Мало в кого є справжній підвал. В селах це зазвичай якась яма, викопана в землі, зсередини підперта колодами, так, що якщо залізеш туди, й жахне - ти там загинеш швидше, ніж в будинку. Тому це не підвал - а так звана землянка. Ото й бігли всі, хто ближче до центру, до Будинку Культури. Там поряд є й "генделик", що у справжньому підвалі - зацементованому. Щоб в нього потрапити, треба спуститися сходами під землю. Народу там в перші дні набиралося повно. Не пили - намагалися вижити посеред пекла.
Але вже більше чотирьох років - ні Будинку Культури, ні лікарні, ні пошти, ні магазинів. Вулиці порожні. Автівками ніхто не їздить, бо за ними женуться fpv-дрони. Колись був хлібозавод - розбили. Підвіз продуктів складний, бо обстрілюють. Дороги заміновані. Плакучі верби хиляться додолу, як і завжди, як наче не знають, що війна. Чи не помітили.
Темно, холодно, дощі. І порожнеча. Вже, мабуть, немає вулиць, які б не мали згарищ від зруйнованих КАБами будинків. Інші стоять темні, холодні, покоцані шрапнеллю. І здавалося б, містечко мертве. Але в багатьох будинках є життя. Проте таке ж темне, холодне й покоцане. Навіть не сотні - кілька тисяч саме так і живуть. Попри все.
В тих будинках жінки й чоловіки незрозумілого віку. Бо хтось може й молодий - але обличчя посічені болем. Щоб посадити картоплю - треба побігати від дронів. Зібрати ту картоплю - теж треба ховатися. Попоратися біля худоби, випасти її, зібрати врожай, прибрати на подвір'ї - це вже більше чотирьох років як страшне випробування. Сиві й почорнілі від стресу цивільні - вони в своїх будинках одягнені в кожухи, стару одежу, огрубілими пальцями чистять ту картоплю. Хтось закидає дрова у стару піч, щоб біля неї ж поряд переночувати. Як бомжі у власних, колись світлих та веселих хатах.
Дітей вивезли, багато хто помер. Ночами хто залишився, лежить одягнений, і спати не може. Дивиться в темну стелю, а перед очима все життя: коли одружилися, коли народили дітей. Коли зустріли онуків. Згадують літо й черешню, теплий м'який хліб з того хлібозаводу - і як терли його часником, а поряд тарілка з гарячим борщем. Згадують, як старенька мати відганяла мух з літньої кухні, а вони нескінченні. Згадують запах скошеної трави. І як самі лежали в полі після важкої роботи в тій траві, й дивилися в небо - а воно було чистим і безпечним, і нічого там не літало, окрім птахів...
Це прикордоння сьогодні. Ці дні. Ця реальність. Ця спотворена ворогом реальність і зруйновані наші долі. Життя давно втратило барви.
Ми це не починали. І ми цього ніколи не хотіли.
Коли тепер я бачу в новинах чиїхось школярів, які в Німеччині скандують "це не наша війна", або в Польщі хтось кричить, що його це не стосується, або будь-де на нашому континенті люди відсторонюються від "нашої" війни, як від прокази - я вже приймаю це як належне. Гаразд, не ваша - то може воно розростеться з москви, як гангрена, й дістанеться ваших кордонів.
Здається, це вже не фантазії. А така ж реальність, як і у нас.
Харківщина
