"Хочу написати про ту виставу в Київській школі, де за сюжетом діти б'ють військового з ТЦК" - Олена Кудренко

Сподіваюсь, серед моїх друзів тут не знайдеться прибічників кварталівщини, яка виховала батьків цих дітей. Це гумор в стилі кварталівщини, і не інакше, який нам нав'язували багато років.

Одного разу від чужої дитини почула: "ще невідомо, що відбувається. Ніхто нічого не розуміє" (2024 рік).

Звідки діти беруть таку позицію? Від дорослих. Як і матюки. Як і байдужість. Як і зневагу. А потім діляться цим один з одним, і виходить ось це, що було на шкільній сцені.

Тут, в фейсбуці, я маю свою комфортну бульбашку з однодумців. Але кожний з нас також виходить з неї в своєму соціальному житті, і тоді ми їх бачимо ближче - різних. Найскладніша робота - зрозуміти людей. Іноді дивишся - освічена людина, може бути науковцем, і бізнесменом, і вчителем, і письменником, але ж десь таки кінчається розум, де повинна починатися мудрість. А її немає.

Якщо ти не займаєшся своєю дитиною - вона цілком може вирости сєпаром в Києві. Так само, як в Харкові, в Одесі, в Ужгороді (з нахилом в інший бік). Займатися означає як мінімум розмовляти та пояснювати.

Вчитель - людина з мізерною зарплатою, часто думає лише про те, як вижити, як відчитати години та впоратись з письмовою роботою. Далеко не кожний не те що вчитель - а будь хто пустить сльозу під час хвилини мовчання, бо думки про ціни, про зарплату, про хвороби. Вже не до війни. Або вона його не зачепила. Нікого не проводжав на війну, нікого не втратив.

Зрештою, тому й перекладати все на плечі вчителів, досить різних вчителів, не варто нікому. Бо це такі ж люди, які втомлені, або яким байдуже, це зріз суспільства. І якщо ти малорос, виховуєш дитину малороса, в школі вчитель малорос - хана дитині. Вчитель патріот тут мало що зробить, якщо він у вчительській один серед більшості тих, кому смішно, і лише у нього єдиного серце стискається.

Побиття військового з ТЦК - це не тільки школа. Це перш за все наші люди, для яких війна закінчилась, і які зрештою знову підуть на ті концерти. Поржати.

Я би хотіла вірити, що більшість змінилася - ну може й змінилася, але лише косметично. Такий собі косметичний ремонт, за лаштунками якого та сама "какая разніца... какая уліца..."

Ну й так далі.

Може, дуже спрощено - але ж у кого що болить, той про те й говорить. Чи це не істина життя? Болить про війну - говоримо про війну. Хочеться зневажати військових - ну то й говоримо.

А діти слухають.

Все має першопричину, і все має свої наслідки. Школи, батьки... Болюча правда - надто болюча, щоб більшість давала їй право на існування в їх сьогоденні.