Українцям, які не жили в СРСР, це слово ні про що. А тоді...
Людині треба в щось одягатися. Людині треба взуватися. Людині треба не лише їсти, але обладнання та посуд щоб ту їжу готувати і стіл та стілець, щоб ту їжу споживати потрібні. Людині треба задовольняти свої інтереси, мати хобі, десь і якось проводити вільний час. Людині треба займатися спортом, відпочивати на природі, доглядати за своїм тілом тощо.
Для цього радянська людина мала бути забезпечена трусиками, штанами, черевиками, каструлями, кросівками, телевізорами, шампурами, миючими засобами, лижами, дитячими меблями і меблями взагалі, риболовними снастями, шкарпетками, косметикою, фарбами для малювання, шапками, пальтами, футбольними та волейбольними м’ячами, телефоном і ще тисячами великих і дрібних речей, які роблять життя цікавим, різноманітним затишним і комфортним. Усе це в Радянському Союзі називалися «товарами широкого вжитку», або більш уживане російське «ширпотреб».
Досі пам’ятаю ті потворні зимові «ботинки» за шістнадцять рублів, які носив підлітком. Добре, холоші штанів закривали шнурівку із сяк-так нерівно пробитими отворами. Шкіру було погано оброблено, черевики не «тримали» колір через що їх доводилося постійно натирати гуталіном. Технологія початку ХХ століття.
Більш якісне взуття надходило до магазинів вряди-годи й ціни на нього дуже кусалися. Шкіряні черевики більш-менш нормального вигляду і якості коштували 45-50 карбованців. Жіночі чобітки – 80-90, якраз зарплатня медсестри районної лікарні. Ну, а модельне взуття, якого випускалося мізер, розходилося «по блату», як казали – «з-під прилавка».
Радянське пальто крім ціни мало ще одну ваду – пошито його було криво-косо. З трьох ледве одне можна було вибрати, на яке б не гавкали вуличні собаки. Про пошив пальт та костюмів у знаменитого радянського коміка Аркадія Райкіна навіть мініатюра була, що називалася «Хто зшив костюм». Дуже раджу знайти в інтернеті й переглянути. Там не лише про одяг.
Кросівки? Забудьте! Те, що в СРСР називалося «кросівками» нормальну людину у вечірніх сутінках лякало своїм виглядом до гикавки. А моторошні спортивні костюми з вовни та бавовни чомусь мали генетично запрограмовану здатність відвисати на колінах, дупі та ліктях. А рукави після першого прання розтягувалися, перетворюючись на щось типу боярського каптана. Ви рукави у московського боярського каптану бачили? Ото приблизно таке було.
А спідня білизна? Особливо жіноча. Труси, схожі на хокейні. Бюстгальтери однотипні, наче есмінці США типу «Флетчер» і на дотик такі само броньовані. А лижі? Старші люди пам’ятають ці вироби Мукачівської фабрики, якими можна було успішно топити грубу, але ходити по снігу – категорично ні.
Тому радянська людина все своє свідоме життя ганялося за імпортним одягом і взуттям: югославські джинси, дублянки та чобітки; італійські, фінські або хоча б чеські черевики. Пристойну жіночу білизну та чоловічі сорочки можна було придбати у усюдисущих циган. Джинси…
Це зараз іди до магазина й бери які на тебе дивляться. Хочеш, пристойні але дешеві за 20-30 доларів, хочеш – брендові за 60-100, а хочеш – для людей заможних та пихатих – від 1 до 10 тисяч. У СРСР джинси в магазинах знайти було практично неможливо.
Про чудиська радянського виробництва, які не гнулися, мов були з бляхи (найвідоміші – «Тверь») не говоримо. Хоча й за ними (не кажучи вже про «Milton's», які привозили з «дружньої» Індії) вишиковувалися колосальні черги.
Йдеться про «фірму» (наголос на останньому слові), як тоді казали.
Брендові «Wrangler», «Lee» або «Montana» коштували від 150 до 250 рублів і навіть дорожче. Середня зарплатня в СРСР 1980 року – 155 рублів.
Брали, звісно, не в магазинах, а у фарцовщиків. Це різновид спекулянтів. Але якщо «звичайні» спекулянти перепродували товари, придбані за державними цінами «по блату» у магазинах, то «фарца» скуповувала імпортні речі у моряків, дипломатів, артистів, спортсменів та інших громадян, які мали можливість виїзду за кордон й привозили звідти товари на продаж, а також у іноземців, що відвідували «найкращу у світі країну».
Фарцовщиків ловили, причому не лише міліція, але й всемогутнє КДБ, але вони розмножувалися, мов таргани на кухні радянської лікарні. Часто «фарцували» й відомі спортсмени та артисти, і навіть самі чекісти. Були фарцовщики професійні, а були ситуативні, наприклад, студенти, які таким чином «підзаробляли» собі до мізерної стипендії.
Ризик був виправданий – «накрутка» складала від 100 до 500% і більше. Наприклад, ціна джинсів в США у 1980 році була 20 доларів, тобто 13 рублів 60 копійок по офіційному курсу.
===========================================
Ви щойно прочитали уривок з книги, автором якої маю честь бути. ЇЇ ми нараз готуємо до видання. Недаремно вона називається
"СУТІНКОВА КРАЇНА"
Це книга про Радянський Союз. Про те, що почали міцно призабувати - як тоді жилося звичайному народу і як жили партійні бонзи. Згадаємо й про "безкоштовні" квартири, що їх буцімто "давали" задарма, і те, з чого насправді складалася "найякісніша ковбаса", про яку досі тужать "савецкіє люді", і багато чого іншого.
Наразі ви можете передплатити (передзамовити) її за пільговою ціною. Також будемо шалено вдячні посильній фінансовій допомозі - завдяки меценатам і спонсорам традиційно виділимо частину накладу у подарунок бібліотекам.
Деталі за цим посиланням: https://pavlopraviy.blogspot.com/2021/08/blog-post_2.html
