«Нині значна частина фахової культурної спільноти не довіряє діям чинного Міністра культури В’ячеслава Кириленка. Ця недовіра базується на здебільшого деструктивних підходах Міністра», – йдеться в листі об’єднання громадянських ініціатив «Альянс культури» до Президента, Прем’єр-міністра та народних депутатів. Катерина Ботанова, редактор проекту «Українська правда. Культура» і учасниця «Альянсу культури», наголошує: важливо не те, як звуть міністра, а те, наскільки він компетентний. Про те, чи можливо змінити систему державного культурного менеджменту, чи Україна залишається у матриці «русского мира» і якою її бачать у світі, говоримо з Катериною Ботановою після майстер-класу у Школі журналістики УКУ.
– Катерино, чи в принципі можна говорити про існування в Україні державної політики у сфері культури?
– Навіть відсутність послідовних кроків – це теж політика. Питання, чи вона осмислена й до чого призводить. Зараз вона певною мірою хаотична, певною мірою керована особистими амбіціями кількох людей. Це велика проблема. Після Майдану була можливість суттєво змінити цю політику, але наприкінці 2014 року, коли прийшов новий міністр культури, рух зупинився. Тепер маємо велике протистояння між значною частиною культурно-мистецької спільноти та органом, який мав би виробляти й консолідувати ідеї для подальшого розвитку й реформ.
– Міністра культури багато критикують і рідко хвалять. «Альянс культури», до якого ви належите як представниця «Культури 2025», наполягає на зміні міністра. Які, на вашу думку, головні помилки В’ячеслава Кириленка?
– За минулий рік міністерство перетворились із інституції на поле, де діють особистості. Це повернення до старої, домайданівської схеми, коли кожен новий міністр перекроював усе під себе. Якщо міністерство є інституцією, яка щось робить, прізвище міністра не є суттєвим. Головне, щоб людина, яка є на цій посаді, мала певний набір компетенцій і могла ефективно, фахово, адекватно виконувати цю роль. Адже міністерство – важливий інструмент, яким потрібно користуватись, аби державна політика відповідала потребам розвитку суспільства, що є зараз, і закладала потреби, що будуть у суспільства за роки й десятиліття. Заклики ж розформувати міністерство взагалі значною мірою спричинені персоніфікацією – це незадоволення особистістю міністра. Треба мати великий талант, аби за рік так налаштувати проти себе професійну спільноту.
Міністерство абсолютно не дослухається до того, що відбувається у фаховому культурному середовищі, й ігнорує будь-які спроби комунікації. Є нагальні питання, що потребують вирішення, наприклад, процедура конкурсного добору на ключові посади національних інституцій у музейній сфері. Тим часом керівників призначає на власний розсуд міністр, не проводячи відкритих конкурсів, не даючи оцінки фаховому рівню кандидатів, не враховуючи думки музейників. Багато проблем є з тим, як міністерство бачить новий законопроект щодо культурної спадщини. Пан міністр радісно виголошує, що, позаяк у державі децентралізація, то й культурну спадщину треба децентралізувати. Насправді ж це одна з небагатьох царин, які повинна контролювати держава.
– Проте, можливо, децентралізація може стати шансом для того, аби культурою опікувалась влада на місцях?
– У всіх інших царинах – так, але культурна спадщина передбачає величезний ступінь відповідальності, адже її можна втратити, вона скінченна. Практика показує, що влада на місцях не розуміє відповідальності та не усвідомлює цінності того, чим володіє. І громада теж не усвідомлює. Часом комерційні інтереси беруть гору, або влада перекладає відповідальність на приватних власників, або громада вирішує, що пам’ятка має бути перепрофільована, що часто означає втрату. Бачимо, що відбувається з дерев’яними церквами у західних областях: вони зникають із найщиріших порухів душі місцевих громад, які перекривають дахи бляхою.
Словом, ті кроки, які намагається робити Мінкульт, здебільшого не є ані фаховими, ані далекоглядними. Прикро, що втрачається шанс побудувати сьогодні візію того, як ми хочемо розвиватись далі, якими мають бути стосунки між державою та суспільством у культурній царині, наскільки важливою для України сьогодні є культура як зона змін.
– А якби на місце Кириленка прийшов культурний менеджер із сучасними поглядами, чи зміг би він щось вдіяти з наявною системою? Чи її в принципі можна модернізувати, чи потрібно будувати нову?
– За останні два роки вийшло багато цікавих інтерв’ю з фаховими людьми, які не були чиновниками, але пішли працювати в міністерства. Майже всі вони говорять про те, як важко руками однієї чи кількох людей змінити систему. Потрібні системні зміни не лише верхівки, але й мотивації тих людей, що роблять роботу в міністерстві. Але це неможливо зробити без фахової мотивованої людини на чолі структури.
У згадуваному вже листі описані критерії фахового бекґраунду, за якими має оцінюватися не тільки міністр, а й будь-який спеціаліст. Не тому, що він член коаліції або чийсь друг, а тому, що має певний набір знань і практичного досвіду для втілення реформ. Цей лист зігнорували. Зараз ми повертаємось до цього. Міністри, чиновники міністерства, керівники закладів культури та культурних інституцій мають призначатись на конкурсних засадах. Тоді це дає змогу фахівцям діставати повноваження та поле для діяльності, де вони можуть себе зреалізувати. Якщо йдеться про міністра, то його призначенню має передувати конкурс із публічними дебатами, адже міністр – дуже публічна людина.
– На вашу думку, чи вдалося Україні за останні два роки вирватись із «русского мира»? Чи ми залишаємось у спільному культурному просторі з Росією та іншими пострадянськими країнами?
– Мені видається, що в одному культурному контексті з Росією ми не перебуваємо вже дуже давно, що це частина нашої внутрішньої ілюзії. Трансформація, динаміка цінностей, що уможливила Майдан 2004 і 2013 років, свідчить, що ми рухаємося в інший бік відносно спільної точки 1991 року. Та й точка ця теж була не зовсім спільною: радянська Україна й радянська Росія завжди були на певній відстані одна від одної. Я нещодавно думала про це, перечитуючи «Час секонд-хенд» цьогорічної нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич. Ця книга дуже чітко показує, яким чином російська і білоруська радянська реальність були закорінені в російській культурі. Не існувало ніяких альтернатив, це була монолітна, щільна реальність. В Україні не було цієї монолітності, тут завжди існувала альтернативна ідентичність, яка боролась за життя, навіть якщо не виходила на поверхню.
Культуртрегер Катерина Ботанова. Фото: Олександри Чернової
Уявлення про те, що Україна була чи є частиною «русского мира» – не обговорюючи зміст і цілісність самого цього поняття, – пов’язане з нашими внутрішніми стереотипами того, що мова створює світ. Тобто, якщо в Україні присутня російська мова, це означає, що в Україні зашиті паростки «русского мира». Це дуже поверхове, наївне й небезпечне твердження. В Україні є дві мови. Питання в тому, як їх сприймати. Якщо українська сприймається як частина «українського світу», а російська – «русского мира», це означає повернення в кінець дев’яностих і початок двотисячних. Тоді політики, на жаль, не без допомоги інтелектуалів, письменників та істориків, змогли розіграти карту російської мови як тієї, що розділяє країну. Це була не єдина, але вагома причина кривавих наслідків, які ми тепер розгрібаємо. Інший підхід полягає в тому, що Україна є двомовною країною, і російська мова не на 100% пов’язана з Росією, а є частиною нашого культурного світу, нашої ідентичності.
Моя перша мова – російська. Українська є моїм персональним вибором, зробленим свідомо у вісімнадцять років, коли я почала вчитись у Києво-Могилянській академії. Людей, які зробили такий самий вибір, дуже багато. Ми не маємо ділити себе на частини. Ми не Швейцарія і не Бельгія; неможливо провести географічну лінію і сказати, що тут у нас російська мова, а тут українська. Ці реальності не тільки накладаються – вони абсолютно взаємопроникні, взаємопов’язані і взаємозалежні. Це дуже прикметно, коли в Україну приїжджає американська журналістка Енн Епплбаум і говорить до київської аудиторії, що двомовність – це багатство українців. Ніхто з українських інтелектуалів поки що, наскільки я пам’ятаю, цього публічно не сказав. Тож ми досі боремось, замість вибудовувати на цьому багатому, родючому ґрунті щось нове, що дозволить нам рухатись у майбутнє, якого ми хочемо.
– Навіть попри війну і окупацію українці споживають російський культурний продукт. Чи дієвими будуть ініціативи заборонити, наприклад, російський контент на телебаченні?
– Я не вірю в заборони. У сучасному світі заборони – ілюзія. Російський культурний продукт, як і будь-який інший, знаходить свій шлях попри заборони, різноманітними каналами. Цікавим є приклад Америки: мова ворожнечі в США не заборонена, вона є частиною свободи висловлювання, хоча в Європі вона часто поза законом.
Якщо в суспільстві є групи людей, які хочуть висловлюватись радикально, значить, суспільство повинне дати поштовх для консолідації інших груп, що опонуватимуть цьому, дискутуватимуть у публічному просторі. Суспільство має усвідомити неприйнятність якихось практик. У ситуації з російськими серіалами чи книжками суспільство має прийти до внутрішнього консенсусу: це для нас нецікаве і неприйнятне, ми маємо споживати щось інше. Заборона підміняє необхідність публічної дискусії в медіа та локальних спільнотах. Не треба забороняти, треба інвестувати свої зусилля в підтримку та промоцію того, що матиме важливий і позитивний вплив. Наприклад, у реформу середньої освіти; це те, на чому взагалі стоїть суспільство.
– Яким, на вашу думку, є культурне обличчя України у світі зараз?
– Період, коли Україна була на шпальтах світових видань, минув. Багато моїх колег і друзів з усього світу пишуть мені: «Що у вас там відбувається? Давно про вас не чули». Це означає, що Україна має докладати зусилля для того, щоб бути присутньою у світі.
Зараз відбуваються дебати щодо двох потенційних державних інституцій – Інституту Шевченка, що мав би представляти Україну за кордоном, та Інституту книги. Проблема з цими інституціями полягає не в тому, що вони гіпотетично потрібні чи не потрібні, а в тому, що, якщо створити їх сьогодні, вони будуть такими самими мертвими, як і решта державних інституцій, які вже існують. У Мінкульті є державна агенція, яка займається промоцією України за кордоном. Просто вона нічого не робить.
Є досить багато людей, які представляють Україну за кордоном і знають, як це робити, якою мовою і з якою аудиторією слід говорити. Яскравим прикладом є ситуація з Франкфуртським книжковим ярмарком. Роботу, яку мала б робити держава, роблять волонтери. Можливо, це мала б робити і не держава, і не волонтери, а ті компетентні інституції, які знають, як робити. Форум видавців, Мистецький Арсенал, Асоціація книговидавців та книгорозповсюджувачів та інші активісти об’єднались заради того, щоб Україна була присутня у Франкфурті. Не треба створювати Інститут книги – треба вміти делегувати повноваження і віддавати, бажано на засадах відкритого конкурсу, фінансування тим, хто може ці повноваження виконати.
Цього року на Венеційському бієнале Україну представляла приватна інституція: відповідальним за павільйон був PinchukArtCentre. Отже, в принципі це можливо, то чому б не робити це системно? Але це не повинні бути спорадичні вихлюпи: ми не знаємо, що робити, в нас нема грошей, давайте заткнемо дірки хоча б кимось. Адже PinchukArtCentre був обраний через форс-мажор – у гру вступив гравець, який міг інвестувати кошти, коли держава заявила, що грошей для репрезентації України у Венеції вона не має. Держава має підтримати й посилити те, що й так росте, створивши комфортні умови. Коли люди, які знають, як працювати, робитимуть програму, зрозумілу, потрібну й цікаву аудиторії у Франкфурті, Ляйпціґу чи деінде, тоді ця аудиторія буде розуміти: Україна є, і вона говорить сучасною, живою, адекватною мовою.
Христина Головко
