Читаю зараз Тоні Джадта "Після війни" і знаходжу купу паралелей західноєвропейського 46-47 років та нашого сьогодення. Цікаві спостереження автора: чим більше уряд країни співпрацював з нацистами, тим менше карали тих, хто пристав на бік Гітлера.
У нас теж майже так само: чим далі на захід суд, що розглядає справи про колаборантів, тим суворіший вирок. Це зрозуміло: там колаборантів мало. А що робити, коли колаборант — кожен другий, як, наприклад, в нашому Куп'янську?
Ось що пише Джадт про Францію і французьких поплічників нацистів:
"У Франції воєнний колабораціонізм набув значного поширення, саме тому покарання було доволі м’яким. Оскільки головним колаборантом виступала сама держава, судити простих громадян за той самий злочин не годилося та, м’яко кажучи, сіяло б незгоду — тим паче, що троє з чотирьох суддів на судових процесах над колаборантами у Франції самі служили колабораційному урядові. Тож зі ста тисяч до в’язниці за злочини, скоєні під час війни, потрапили 94 особи (менше ніж 0,1% населення). Із 38 тисяч в’язнів більшість вийшла на волю в результаті часткової амністії 1947 року, а решта, за винятком півтори тисячі, — унаслідок амністії 1951 року. Одинадцять тисяч державних службовців (1,3% всіх державних працівників, але набагато менше ніж 35 тисяч, які втратили роботу в часи режиму Віші) були усунені з посад або ж покарані іншим чином, однак більшість із них поновилася на роботі впродовж шести років".
Лише 1,3%!
Те саме, що ми зараз бачимо на прикладі куп'янських колаборантів. У цьому місті головними зрадникам були мер та керівна верхівка. Тож у звичайного службовця лишалась, певно, якась ілюзія того, що вони співпрацюють з тим самим міським головою, що був і раніше, а не з якимись росіянами — так само, як французькі клерки часів окупації думали, що вино ж бо не зрадили рідному французькому уряду, оно вони всі сидять, французи в начальстві, а німці — то вже там десь, зовсім нагорі.
І хоча ми чи не кожен день пишемо про затримання куп'янських зрадників, мало хто з них отримує якісь реальні терміни. А більшість із тих, хто таки сяде в тюрму, за кілька років вийде звідти, а ще за кілька — поновиться на посаді. Ось як це було в повоєнній Німеччині:
"Генерал Луцій Клей, американський головнокомандувач військової адміністрації, зауважував: "Нашою найбільшою адміністративною проблемою було знайти достатньо компетентних німців, які не були тим чи іншим чином пов’язані чи залучені до нацистського режиму… Надто часто здавалося, що єдині, хто мають відповідну кваліфікацію, — це кар’єрні держслужбовці, більшість з яких — більш ніж формальні учасники (за нашим визначенням) діяльності Нацистської партії".
У Бонні зі 112 лікарів 102 були членами партії — чинними чи колишніми. У зруйнованому Кельні з 21 фахівця міської гідротехнічної служби — чиї вміння незамінні для відновлення систем водопроводу та каналізації, а відповідно попередження епідемії — нацистами були 18. Саме такі люди неминуче мусили обійняти посади в цивільній адміністрації, інститутах охорони здоров’я, службах міської відбудови та приватному секторі в післявоєнній Німеччині, нехай і під наглядом союзників. Про те, щоб просто викреслити їх з німецького життя, не могло бути й мови".
Ось чому всі ці куп'янські, ізюмські, херсонські та інші колабораційні чиновники, на мою думку, дуже скоро повернуться до роботи, і будуть так само сумлінно працювати на Україну, як працювали на окупантів. Причина дуже проста: у цих диких, спустошених, злиденних, зруйнованих і обстрілюваних степах більше не захоче працювати ніхто, крім тих, хто там народився, лишався за окупації, і хто не втік до Росії після звільнення.
