Після моєї публікації про загибель Володимира мене вразила навіть не агресивність частини коментарів. За роки великої війни ми всі вже звикли і до здичавілого хейту, і до наліплювання політичних ярликів, і до дивовижної легкості, з якою люди, що ще вчора нічого про тебе не знали, сьогодні беззастережно визначають, патріот ти чи зрадник, герой чи боягуз, «свій» чи «чужий».
Мене вразило інше.
Людина загинула. Потонула в озері при свідках. Не в гострій політичній дискусії на етері. Не у вигаданому телевізійному сюжеті. Конкретний 32-річний Володимир опинився у водоймі й потонув, поки шрупа оповіщення, яка переслідувала його до цього, чекали на березі. Залишилася розбита горем дружина. Є відкрите кримінальне провадження. Є моторошні питання до тих, хто його переслідував. Є, зрештою, беззаперечний факт: ще вчора людина була живою — а тепер її немає.
Здавалося б, саме цей факт мав хоча б на кілька хвилин зупинити істеричну махіну в наших головах. Але ні. Майже ніхто не затримався біля самої трагедії. Володимир надзвичайно швидко перестав бути Володимиром. Він миттєво перетворився на «ухилянта», «функцію» або на чергову одиницю мобілізаційного балансу, яку чийсь уявний олівець поспіхом переставляв з тилу в окоп саме серед читачів ФБ, саме наших громадян.
Як на мене, тут на поверхню спливає глибинна патологія, яку найкраще описують класичні праці з філософії та психології. Ганна Арендт у «Витоках тоталітаризму» довела, що найстрашніший злочин кризової чи жорсткої системи полягає не просто у фізичному знищенні людей, а в попередньому перетворенні їх на безлику масу, де індивідуальне життя втрачає будь-яку самоцінність. Людина стає «демографічною одиницею» або «мобілізаційним ресурсом». Це яскраво проявилося в цинічній репліці на яку я звернув увагу від Меган Моббс — доньки американського генерала Кіта Келлога — яка кинула у соцмережах слідом за трагедією: «Died a coward. Could have died a hero» («Загинув як боягуз. Міг би загинути героєм»). У цій фразі криється вся патологія патерналістського, рабовласницького ставлення західних еліт до українців. Для них ми — не люди з правом на життя, а витратний матеріал. Незнайомій людині з іншого континенту виноситься посмертний вирок: ти помер неправильно, бо не виконав функцію для наших геополітичних ігор. Найстрашніше для мене те, що цю заморську дегуманізацію миттєво підхопила частина українського суспільства.
У нашому середовищі спрацював механізм, який психоаналітики (зокрема Еріх Фромм) називають горизонтальною агресією. Коли суспільство роками перебуває під тиском екзистенційної загрози, але не має реального впливу на причину своїх страждань (на корупцію, провали влади чи безвідповідальність номенклатури), травмована психіка шукає найближчу, безпечнішу мішень — такого ж виснаженого сусіда, ухилянта чи людину, яка наважилася вижити. Виникає збочена моральна бухгалтерія: «Я страждаю, мій чоловік третій рік на нулі — отже, ти не маєш права жити. Ти зобов'язаний страждати так само».
Так народжується моральна економіка жертви. Замість того щоб запитувати з влади за провалені ротації та відсутність справедливої мобілізаційної архітектури, громадяни починають вимагати смерті один від одного. Суспільство перетворюється на колективного інквізитора.
Видатний український філософ і психолог культури Микола Шлемкевич у своїх працях попереджав про руйнівні риси нашої колективної психології, серед яких центральне місце займає схильність до «остаточного українського хаосу» та провінційного самоїдства. Коли ми починаємо цькувати власних співгромадян, звільняючи від відповідальності справжніх винуватців системного колапсу, ми запускаємо механізм внутрішнього канібалізму.
Якась збочен конструкція виходить чи не так?
Отже, система злочинна. Влада ворожа, бо корумпована і глибоко неукраїнська. Мобілізація проводить неправильно і несправедливо, порушує всі писані і неписані закони.
Але людина все одно морально зобов'язана беззастережно віддати себе цій системі. При цьому система зібільшує витрати на себе, а військовим 0 грн збільшення зарплат і виплат на 2027. Це для вас нормально? Нічого не муляє?
І коли я питаю про межі права такої системи на людину, мені відповідають: «ви виправдовуєте тих, хто не хоче захищати країну», але це зовсім інше твердження.
Я не писав і не вважаю, що Україну не треба захищати.
Я не писав і не вважаю, що військових не треба змінювати.
Я не писаві не вважаю, що московії треба поступитися територіями.
Я не писав про капітуляцію.
Я не писав «ухиляйтеся».
Я написав і вважаю так: українець не є витратним матеріалом, а є людиною!
І ось ця проста фраза раптом виявилася для частини людей майже провокаційною.
Чому?
Тому що пропаганда працює не лише через брехню. Значно ефективніша пропаганда створює готові зв'язки між поняттями.
«Критика мобілізації» = «ухилянтство».
«Критика ТЦК» = «підрив обороноздатності».
«Критика американського чиновника чи експерта» = «антизахідність».
«Антизахідність» = «проросійськість».
«Питання про ціну людського життя» = «капітулянтство».
«Бажання вижити» = «боягузтво».
«Сумнів» = «робота на ворога».
Карл Ясперс застерігав, що моральна деградація суспільства починається тоді, коли громадяни добровільно відмовляються від внутрішньої свободи й починають судити інших за законами воєнного стадного інстинкту. Коли смерть українця викликає не біль і питання «що сталося?», а злостиве «чому він не помер так, як нам було потрібно?» — це вже не просто криза мобілізації. Це глибока цивілізаційна поразка.
Коли ми дозволяємо травмі стирати в нас здатність бачити в іншій людині людину, ми програємо головну битву. Територію можна відвоювати, а от випалену, здичавілу від ненависті й самоїдства душу народу не врятує жоден союзник. Держава має сенс лише тоді, коли захищає живу людину, а не перетворює її на статистику для задоволення амбіцій заморських генералів і внутрішніх мародерів. І так, московський ворог обовязково цим скористається, бо зацікавлений у такому саморуйнуванні українського народу, а за ними неодмінно й інші вороги, яких в нас багато, нажаль.
В першому коментарі дам лінк на цей пост, під яким розгорнулася кривава дискусія - до огляду і вивчення, кому цікаві психологічні зміни нашого суспільства під тиском війни.
