Документальний фільм NAZA ізраїльських авторів Юваля Абрахама та Рахель Сзор отримав Спеціальний приз журі 83-го Венеційського кінофестивалю. Це не маргінальна агітка з Telegram і не ролик анонімного активіста: стрічка увійшла до основного конкурсу Венеції, а її автори протягом трьох років збирали свідчення ізраїльських військових та співробітників розвідки про механізми вибору цілей у Газі, використання даних і допустимі ризики для цивільного населення. Фільм спирається на 24 анонімні свідчення та ставить питання не стільки про поведінку окремого солдата, скільки про саму систему прийняття рішень.
Але частина ізраїльського політичного й пропагандистського середовища вирішила сперечатися зовсім не про це.
Замість питання «чи правда те, що показує NAZA?» суспільству пропонують інше: «як громадяни Ізраїлю посміли показати це світові?» Творців називають зрадниками. Їм ставлять у провину шкоду міжнародному іміджу держави. Лунають навіть пропозиції позбавити їх громадянства. І ось тут стає особливо цікаво, тому що фільм зовсім не вигадав існування алгоритмічної війни.
Але ж ізраїльська армія сама роками говорила про неї.
Ще колишній начальник Генштабу ЦАХАЛу Авів Кохаві розповідав про систему Habsora — The Gospel, яка використовує великі масиви даних для вироблення рекомендацій щодо цілей. За його словами, якщо раніше ізраїльська розвідка могла формувати приблизно 50 цілей на рік, то після запуску нової системи під час операції 2021 року машина могла генерувати до 100 цілей за день. Сам ЦАХАЛ говорив про «швидке й автоматичне вилучення розвідувальної інформації» для прискореного виробництва цілей.
Потім з’явився Lavender.
За розслідуванням Magazine і Local Call, підтвердженим подальшою роботою Guardian, ця система оцінювала населення Гази за масивами цифрових ознак і на певному етапі позначила близько 37 тисяч людей як імовірних членів Hamas або Palestinian Islamic Jihad. Джерела всередині ізраїльської розвідки стверджували, що в окремий період оператори витрачали приблизно 20 секунд на перевірку машинної рекомендації.
Є ще Where’s Daddy?, вона використовувалася для відстеження позначених людей і сигналізувала, коли вони поверталися до своїх домівок. Саме через це критики ставлять питання: чи не перетворювала автоматизація пошуку цілі одночасно і житловий будинок, де перебували дружини, діти й сусіди, на зручне місце для удару.
Насправді, історія перестає бути суто ізраїльською. Україна сама стала одним із найважливіших світових полігонів військового штучного інтелекту. У січні 2026 року Міністерство оборони України разом із Мінцифри, Збройними силами, Науково-дослідним інститутом воєнної розвідки та Palantir запустило Brave1 Dataroom — захищене середовище, де військові AI-моделі тестуються і навчаються на реальних даних поля бою. Йдеться, зокрема, про комп’ютерний зір, розпізнавання та класифікацію повітряних цілей і розвиток автономних рішень. Водночас сама Palantir офіційно підтверджує, що після роботи в Україні у 2024 році уклала стратегічне партнерство з Міністерством оборони Ізраїлю для застосування своїх технологій у war-related missions.
Україна й Ізраїль уже знаходяться всередині однієї глобальної технологічної екосистеми алгоритмічної війни, де ті самі великі оборонні технологічні корпорації, системи інтеграції даних, комп’ютерний зір, сенсорні мережі, супутникова інформація і машинне навчання дедалі глибше вбудовуються в процес прийняття рішень про життя і смерть. Українське поле бою сьогодні є унікальним середовищем для навчання й тестування військових AI-рішень; Ізраїль має власні багаторічні системи алгоритмічного таргетингу; Palantir працює з обома державами. Це не доводить прямого перенесення конкретної моделі з України до Гази. Але це показує, що ми вже перебуваємо в новій історичній фазі війни.
І саме тому так дратує пропагандистська реакція на NAZA. Не тому, що я наперед визнаю кожне твердження фільму доведеним. Навпаки: настільки серйозні звинувачення необхідно перевіряти особливо жорстко. Але замість перевірки нам пропонують емоційний фокус. Фільм питає, як визначалися цілі, — йому відповідають про Hamas. Фільм питає, наскільки реальним був людський контроль, — йому відповідають про самопожертву солдатів. Фільм питає про цивільних, — йому відповідають про міжнародний імідж Ізраїлю. А коли цього виявляється замало, починається остання стадія: автори вже не просто неправі, вони «антиізраїльські», «зрадники», можливо, навіть «негідні громадянства». Тобто предмет дискусії непомітно переноситься з поведінки держави на лояльність того, хто цю поведінку досліджує.
Це дуже знайома мені конструкція з українського публічного простору. Коли критикуєш практики ТЦК — тебе можна назвати «антимобілізаційним». Коли пишеш про корупцію під час війни — тобі нагадують, що це «деморалізує». Коли ставиш питання до цифрової держави — твої формулювання можна оголосити співзвучними московській пропаганді. Фактичність твердження відходить на другий план, а головним стає його політичний ефект: кому вигідно, хто використає, чи не зашкодить державі. Це надзвичайно небезпечна інтелектуальна деградація демократії. Бо правда не перестає бути правдою через те, що її може використати ворог, так само як брехня не стає правдою через те, що вона допомагає державному PR.
З появою військового ШІ ця проблема стає набагато гострішою. Поки рішення приймала конкретна людина, ми принаймні знали, де шукати відповідальність. Але що відбувається, коли ціль формується на основі мільйонів цифрових сигналів, модель присвоює людині ймовірність належності до противника, інша система визначає її місцезнаходження, третя оптимізує засіб ураження, а оператор бачить рекомендацію протягом кількох секунд? Хто тоді несе відповідальність за помилку — розробник моделі, постачальник даних, командир, аналітик, оператор, міністр, компанія, яка створила програмну архітектуру? І що станеться, якщо на додаток до цієї технологічної непрозорості суспільству ще й пояснять, що саме питання про механізм є проявом нелояльності?
Ось чому історія NAZA набагато більша за Ізраїль і Газу. Ми входимо у світ, де демократіям доведеться навчитися контролювати державну машину, яка бачить більше за громадянина, рахує швидше за нього і потенційно може приймати смертельно важливі рішення зі швидкістю, недоступною людському мисленню. У такому світі громадянський контроль повинен ставати не слабшим, а сильнішим. Інакше технологічна перевага дуже швидко перетвориться на моральну індульгенцію: алгоритм щось визначив, військові погодили, держава засекретила, а того, хто запитав, оголосили ворогом.
Ось тому мене найменше цікавить, чи шкодить NAZA міжнародному іміджу Ізраїлю. Якщо фільм бреше — його потрібно рознести доказами. Якщо свідки помиляються — показати, де саме. Якщо режисери маніпулюють — продемонструвати монтаж, перекручення або фактичну неправду. Але якщо головною відповіддю стає «ви не мали права показувати це світові», то проблема вже не у фільмі.
Проблема у державі, яка починає плутати право захищатися від ворога з правом захищатися від власних громадян. Патріотизм не означає охороняти репутацію держави від реальності. Він означає вимагати, щоб держава, за яку люди готові віддавати життя, була здатна витримати правду про саму себе. А в епоху алгоритмічної війни ця вимога стає буквально питанням життя і смерті.
Бо найнебезпечніша комбінація майбутнього — це не просто держава, яка навчилася воювати алгоритмами. Це держава, яка навчилася воювати алгоритмами і водночас переконала громадянина, що запитувати, як працює алгоритм, — зрада
