Один із найтрагічніших пейзажів Ісаака Левітана художник і назвав влучно. Назва точна і містка: вона про саме місце, де написана робота. «Коло виру». І справді, на перший погляд це просто професійно написаний російський пейзаж на берегах річки з промовистою назвою Тьма. Вир на Тьмі з хиткими містками, що ведуть у непрохідний темний ліс, – хіба це про пейзаж?
Це про Росію.
У роки своєї роботи в Москві я любив приходити до Третьяковської галереї і вдивлятися в цю роботу. Від картини завжди залишалося відчуття якоїсь втомленої безнадії, проте вона допомагала мені краще зрозуміти країну, в якій я жив і про яку писав. Мабуть, я більше ніколи в житті цю роботу не побачу, але з професійного погляду це й не потрібно: все життя в сучасній Росії перетворилося на цей пейзаж Левітана, на вир на Тьмі неподалік непрохідного лісу…
Я згадав про картину Левітана, коли дізнався про самогубство правозахисниці Ніни Литвинової. Литвинова, рідна сестра Павла Литвинова – одного з восьми сміливців, які 25 серпня 1968 року вийшли на Красну площу протестувати проти радянського вторгнення в Чехословаччину, була зовсім не такою відомою, як її знаменитий брат. Однак вона десятиліттями допомагала політичним в’язням і в Радянському Союзі, і в путінській Росії: оббивала пороги судів, їздила до колоній – і ніколи не вважала це подвигом.
Із життя вона пішла тому, що в неї просто не залишилося сил і надій у цьому всепоглинаючому темному вирі. Пішла тихо і зовсім не хотіла афішувати свій відхід. Лише після того, як офіційні російські медіа порушили волю покійної й повідомили про обставини її смерті, двоюрідна сестра Ніни Литвинової – моя давня колега Марія Слонім – опублікувала уривок з її передсмертної записки. Адресованої не нам з вами, а її родині, її близьким. Але ці пронизливі слова і нас роблять її близькими.
«Я повинна піти, мені жити нестерпно. Відтоді як Путін напав на Україну і вбиває невинних людей, а у нас безкінечно саджає до в’язниць тисячі людей, які мучаться і гинуть там за те, що вони, як і я, проти війни і проти вбивств. […] Я намагалася їм допомогти, але мої сили скінчилися, і я день і ніч мучуся від безсилля. Мені соромно, але я здалася. Будь ласка, пробачте мені».
Немає нічого жахливішого за таку смерть у темному вирі. І, мабуть, немає більш гідної смерті, що нагадує про шляхетність у світі, де це слово безнадійно знецінене. Куди податися небайдужій людині у страшній країні, де хиткі містки ведуть або у вир, або в чорний ліс, де рискають вовчі зграї?
У сучасній Росії, де знищено вже майже все живе, про Ніну Литвинову намагатимуться забути. Я допускаю, що колись, коли нинішній режим впаде, у Москві навіть з’явиться вулиця її імені – але це зовсім не означає, що більшість городян розумітиме, в ім’я чого загинула правозахисниця. Зрештою, в Москві і сьогодні є проспект академіка Андрія Сахарова – і ні на що це не вплинуло.
Питання в тому, чи зможемо ми самі зберегти пам’ять про тих, хто був готовий піти з життя лише для того, щоб не бути в країні, що напала на нас. Піти не для того, щоб протестувати, а через сором і гіркоту перед безсиллям зупинити це підле побоїще. Адже зберегти вдячну пам’ять про таких людей – це наше завдання і завдання цивілізованого світу загалом.
Але для цього необхідно зрозуміти дві речі.
Перша: немає жодних «хороших росіян» і «поганих». Як немає й українського паспорта як якоїсь індульгенції, що може виправдати байдужість до майбутнього власної країни і навіть співучасть у її знищенні. А є просто люди і нелюди.
І друга: наше головне завдання – не просто відбитися від агресії. Наше головне завдання – не опинитися на березі цієї темної ріки, не потрапити у вир, з якого немає порятунку. Наше головне завдання – зберегти себе і зберегти сили боротися й пручатися хоча б заради пам’яті тих, у кого ця вічна боротьба з виром відібрала і сили, і саме бажання жити.
