Мова йтиме не про росіян. А про декого з нас.
Про Христину Соловій,наприклад, яка в недавньому інтерв’ю вкинула в інформпростір ряд меседжів про те, що "ми надто толерантні з тими, хто колись помилився", хто вчасно " не відщепився" від російської мови і культури", і отже на їхніх "руках кров українців".
І йдеться навіть не про її особу, а про дискурс ,який поділяє багато хто з українців, тих, що сприйняли слова Соловій, як позицію “справжньої автентичної українки”.
А паралель з євангельською притчею про блудного сина провів Володимир В’ятрович.
“Я розумію, пише нардеп у ФБ, що ми маємо приймати в нашу українську сімʼю усіх «блудних синів і доньок». Тих, хто блукали «рускіми мірами» чи навіть приносили його до нас. Бо їх навернення і є найкращим свідченням нашої перемоги.
Я готовий забути все те погане, що вони робили. Але не готовий до того, як дехто з них витирає все те добре, що робилося до них і без них.
Не можу сприйняти, як неофіти українського світу поводяться так, ніби до них тут нікого не було, працюють ліктями, прагнучи скинути на узбіччя тих, хто не схибив зі шляху. Так, це важко бачити поряд себе інакших, які є докором тобі.”
Оце “прийняття їх в українську сім’ю як свідчення перемоги”, “не можу погодитися, як неофіти поводяться” і т.д. і є комплексом “старшого брата блудного сина” з відомої притчі.
Згадаймо текст із Святого Письма про реакцію розгніваного старшого сина, який побачив бенкет, влаштований батьком на честь повернення блудного сина, і дізнався про коштовні подарунки втікачеві ( перстень, можливо навіть, з печаткою, якою можна скріплювати фінансові документи):
“Ось стільки років служу тобі й ніколи не переступив ні однієї заповіді твоєї, і ти не дав мені ніколи козеняти, щоб з друзями моїми повеселитись. Коли повернувся цей син твій, що проїв твій маєток з блудницями, ти зарізав для нього годоване теля.”
Можна зрозуміти гнів і образу старшого брата, образу настільки сильну, що він навіть звів наклеп на молодшого брата, звинувативши того у розтраті грошей на “блудниць”, хоча не міг нічого знати про життя втікача в далеких краях.
99% з нас образилися б так само. Підозрюючи, що брат тільки “зробив вигляд, що розкаявся”. Що батько дурний, що йому повірив. І той, хто зрадив одного разу, зрадить знову. І молодший брат за першої ж нагоди знову втече. І скільки разів вистачить терпіння й дурості в батька пробачати знов у знов?
Але хіба те, що ховається за справедливістю, насправді не є заздрістю? Не є свідченням, що "не переступав жодної заповіді" старший син не через глибоку любов до батька, а очікуючи нагороди, принаймні більшої любові від батька, ніж той виявив до блудного сина? І чи не сприймав батька лише як роботодавця, а себе як найманого робітника, і показував свою любов, щоб сподобатися батькові і сподіватися на спадок?..
Коли Христина Соловей каже: “Ми надто толерантні з тими, хто колись помилився", а В’ятрович: “ми маємо приймати в нашу сім’ю...” - то чи не бачать вони з цим МИ саме себе суддями над іншими українцями?
Чи не бачать себе в подобі батька, який може прийняти блудного сина, а може -ні, може порадувати його цінними подарунками, а може обдарувати презирством.
І якщо бачать себе “батьком”,то таким, яким хотів би бути ображений старший брат блудного сина.
Якби все залежало від старшого сина, він би й першого разу не пробачив свого брата.
На крайній випадок , як милість, дозволив би найнятися свинопасом, дозволив би й спати з свинями, спокутуючи гріхи.
Словом, вказати йому на його справжнє місце, щоб він не “працював ліктями, прагнучи скинути на узбіччя тих, хто не схибив зі шляху.”
Чи не так?
На щастя не їм бути батьками. У ситуації з "блудними синами й дочками" все вирішувати Батьківщині.
А Батьківщина це не Христина Соловей, не Ніцой (“вони верещали на нас, а тепер пристосувалися, але не стали українцями”) і навіть не шанований мною В’ятрович.
Батьківщина (якщо це не тоталітарна секта. звісно) завжди пробачатиме усіх своїх блудних дітей.
Можна спитати, де межа цієї великодушності? Чи не є вона деструктивною і несправедливою? Скільки разів можна прощати тих, хто помиляється знову й знов - щоб це не зруйнувало самі устої нашої спільної сім’ї?
Іісус колись відповів на подібне запитання Петра: “Не кажу тобі “до сімох”, але до сім разів по сімдесят.” Тобто — вічно.
Я вірю, що в Батьківщини вистачить терпіння і любові для цього. Вистачить мудрості
А “старшим братам” буде час подумати про себе.
