Навпроти, біля порожнього будинку, стояла гойдалка, пофарбована в кольори російського прапора. Стовпи-березки з настанням темряви кидалися в очі, особливо на фоні темних вікон покинутої оселі. Наче дві людини, що мовчки зупинилися послухати віддалені вибухи дихаючого фронту. Через пару дворів якийсь паркан був пофарбований в жовто-блакитний, і це становило разючий контраст з гойдалкою.
Їх заселили в покинутий будинок, що тхнув сирістю та послідом мишей. Частина будинку була зруйнована, частина поцвіліла та прохолонула, наповнена живністю природи невеличкого села - комахами, цвіркунами, тими ж мишами.
Хлопці в перервах між виїздами на бойові лагодили оселю своїм коштом, бо ж іншого вільного житла не дісталося. Місцеві розповідали, що це був сєпарський будинок, який хазяї кинули з приходом ЗСУ, і вже понад рік ним ніхто не опікувався. Лише миші запанували та всіляко вичавлювали зі свого обійстя непроханих войовничих бородатих гостей. Після кожного прибирання їх послід був всюди - на кухні, на ліжках... Немов ті самі росіяни, яких виштовхуєш, а вони, с...ки, все лізуть. Хочуть панувати. Жерти чуже.
Вночі аквафрешна гойдалка навпроти ледь скрипіла від вітру, завиваючи сумну пісню про якусь безвихідь. Фронт нависав над селом, давлячи своїми голосами артилерії та запахом крові, виганяючи з родючої землі і тих, хто хотів жити "па-русскі", і тих, хто хотів жити українцем, і тих, хто просто хотів жити. Змушуючи робити вибір нехай вже не добровільно, а нехай під примусом - але жарти давно скінчились. Родичі на росії, "нє всє так однозначно", "а что мне дала эта страна?" - все це разом змішалося в купу емоцій, і міцним вибухом розкидало думки та рішення направо та наліво.
Туди - до чужих. Сюди - до своїх. Ось і контраст з тими гойдалками та парканами...
