— Діду, а правда, що козаки могли чайкою пройти весь Дніпро аж до Чорного моря?
— Могли, — відповів Олекса. — Тільки між Січчю та морем стояло дев'ять порогів, які могли розтрощити чайку швидше, ніж турецька гармата.
Багато хто уявляє козацькі походи як морські битви біля Очакова чи під стінами Стамбула. Але найважча частина подорожі часто починалася ще на Дніпрі.
До 1932 року, поки не побудували Дніпрогес, на Дніпрі існували знамениті пороги. Найбільшими серед них були Ненаситецький, Вовнизький, Будильський, Лоханський та інші. В окремих місцях вода летіла між кам'яними брилами з такою силою, що шум було чути за багато кілометрів.
І ось через це все козакам треба було провести десятки чайок.
— То чого ж вони не ходили суходолом? — запитав молодий джура.
Олекса тільки засміявся.
— Бо на возі до Стамбула далеко не доїдеш.
Коли чайка підходила до порогів, починалася справжня робота. Досвідчені лоцмани виходили вперед і шукали прохід між скелями. Помилка могла коштувати не лише судна, а й життя всьому екіпажу.
На легких чайках проходили окремі пороги просто по воді. Веслярі працювали так, ніби від того залежало їхнє життя. Насправді так воно і було. Один невдалий рух — і течія розвертала судно боком до каменів.
Там, де пройти було неможливо, починалося інше пекло.
З чайки вивантажували гармати, порох, свинець, харчі. Частину вантажу переносили берегом. Саму чайку десятки козаків тягнули мотузками вздовж берега або перекочували по колодах.
Уявіть собі: літо, спека, каміння, важкі гармати, а навколо хмари комарів. І так не один день.
— Отут і перевірялося, хто козак, а хто лише шаровари носить, — любив казати Олекса.
Особливо небезпечним був Ненаситецький поріг. Сучасники писали, що його рев було чути за декілька верст. Тут гинули не лише купці, а й досвідчені моряки. Тому біля порога нерідко доводилося повністю розвантажувати судна.
І все ж козаки проходили.
Рік за роком.
Похід за походом.
Саме тому турки часто дивувалися, як запорожці взагалі з'являються на морі. Для османів головною загрозою були не самі чайки. Головною загрозою були люди, які примудрялися провести ці чайки через усе дніпровське кам'яне пекло.
Найцікавіше, що козаки не мали сучасних карт, навігаторів чи гідрографічних служб. Усі знання передавалися від старших до молодших. Лоцмани пам'ятали кожну скелю, кожен вир і кожну небезпечну течію.
Фактично на Запорожжі існувала своя школа навігації.
Без академій.
Без дипломів.
Без підручників.
Лише досвід, пам'ять і ціна помилки.
Олекса тоді подивився на Дніпро та сказав:
— Турка ще можна було перемогти шаблею. А поріг шаблі не боявся.
Пройшли століття, але принцип не змінився. Будь-яка велика справа тримається не лише на тих, хто воює на передовій. Вона тримається ще й на тих, хто забезпечує шлях, доставляє спорядження, знаходить прохід там, де його начебто немає.
Бо іноді найважчий бій відбувається ще до того, як ти побачиш ворога.
Історії українських козаків
